І будуть люди

Навколо лежали сніги, то злегка підсинені синькою, то пофарбовані в рожеві тони, — безконечні полотна, виткані, випрані, вибілені хазяїновитою зимою Та й розстелені з краю у край, від обрію до обрію. Прийде весна, скачає всі оті полотна у величезні сувої, поховає в мальовані травами й квітами скрині — прокинуться одного разу люди і очам своїм не повірять: був сніг — і немає снігу! Тільки парує волого земля, тільки стікає струмками вода, та десь у найглибших байраках, у глухих яругах ще доживають лічені дні посірілі від смертельної втоми, обведені траурною рамкою мокрого суглинку купи залежаного снігу.

А поки що аж не віриться, що не так уже й довго до першого весіннього тепла: мороз — аж очі злипаються, аж холоне душа!

Товаришка Ольга терпіла-терпіла, щулилась-щулилась, та й не витримала: зіскочила із саней, побігла поруч, тримаючись однією рукою за поручень, щоб не відстати.

— Що, ноги померзли? — запитав Ганжа та й натягнув віжки, стримуючи жеребця.

— Нічого, відійдуть.

Ганжа глянув на стоптані чобітки і похитав головою: «Де ж їм, бідолашним отим ногам, відійти!.

— Ти хоча б валянки взяла, сюди їдучи. Відморозиш отак ноги — Гінзбург мене без хліба з’їсть! Скаже, що навмисне заморозив… Та сідай уже до саней, швидше до хати доїдемо. Там і відігрієшся.

Ольга стрибнула в сани, зарилася ногами в солому, а Ганжа нокнув-гукнув на жеребця, і понеслись, понеслись невеликі санчата: з горба на горб, з долини в долину."

"Домовилися спершу заїхати до Ганни: вона й ближче.

— Дядьку, зупиніть!

І не встиг Ганжа натягнути віжки, як Володька стриб у сніг. Застиг край дороги укопаним стовпом.

— Ти чого?

— Я туди не поїду. Я тут вас почекаю…

— Замерзнеш, дурний!

— Не замерзну.

І як його не вмовляли, так і не зрушив із місця.

— Ну, як хочеш! — розсердився врешті Ганжа та й стьобнув жеребця.

Ольга весь час оглядалася на сумну юначу постать (було зараз у Володі щось від чорногуза, що відбився од зграї), бідкалась:

— Замерзне ж!

— Не замерзне! — втішав її Ганжа, поганяючи жеребця.

Доки поговорили із Ганною, доки повернулись, минула добра година. Володька за цей час витоптав круг: ходив по ньому, як молоденький бичок на прив’язі, бив себе попід пахви руками, щоб хоч трохи зігрітися. Скочив у сани з таким поспіхом, немовби то були не сани, а піч.

— А що, нахапав зашпорів? — сміявся Ганжа.