І будуть люди

То можна й тебе захопити…

— Оце мені подобається! — засміялася Ольга, і лице її стадо зовсім юне, так що не дав би їй зараз Ганжа більше вісімнадцяти років. — За що я тебе, товаришу Василь, люблю, так це за твою простоту: що на душі, те й на язиці!

— Я тебе теж люблю, — буркнув Ганжа, і позначене втомою, неголене обличчя його набрало приреченого виразу.

— От і добре! — Ольга розстебнула стареньку польову сумку, дістала звідти газету. — Читав?

— Та читав…

— От цим поки що й займемось.

— А тоді що будем робити? — з несміливою надією (а може, до обіду й покінчимо!) поцікавився Ганжа.

— А тоді?.. — Ольга трохи подумала, закусивши рівними білими зубами нижню губу, потім мотнула головою, відкидаючи світле волосся, що спадало на очі.— А тоді, товаришу голову, перевіримо школу, як працюють гуртки по ліквідації неписьменності, поговоримо з учителями…

«Не поїде сьогодні! — зовсім зажурився Ганжа. — І накачало ж її на мою голову! А все той Володька, щоб йому й руки посохли!»

— Так що, посилати за Івасютихою?

— Краще давай ми до неї поїдемо, — вирішила Ольга.

Виїхали за півгодини: Ганжа сам правив конем, Ольга сиділа збоку, а позаду настовбурченим вороном примостився Володька: не хотів, дуже не хотів їхати з ними, аж доки оця товаришка із повіту на нього не нагримала:

— Що ж це виходить: нашкодив — і в кущі? Ви там розбирайтесь, а моя хата скраю?

— І зовсім я не шкодив, а правду писав! — наїжачився Володька, зацьковано дивлячись на зовсім молоду іще тітку, що затисла його поміж столом і стіною.

— Тоді тим більше їхати треба! Ану, збирайся, ніколи тут торгуватися!

І Володька мусив-таки лізти у сани.

Їхав, як на заріз. Не Івасют тих боявся, Івасюти йому що? Класовий ворог! Тут справа ясна, тут Володька не похитнеться. А от Ганна… Ану ж, знову здумає вчепитися в його комсомольську чуприну, ославити перед товаришкою із повіту! Бо їй що, вона ж іще класово несвідома.

Сільрадівський жеребець, застоявшись у тісному станку, весело ніс сани, розкидаючи на сніг райдужну піну. В блідому небі, огорнувшись рожевим туманом, холонуло сонце, і було воно таке неяскраве, що від коня, саней майже не падала тінь, а тільки якийсь натяк на неї.