І будуть люди

А якщо від Федька? Від отого гарячого, трохи шалапутного брата її, до кінця відданого світовій революції: хоч зараз шаблюку в руки та й на коня! Помчить на всі стрічні кулі, через всі кордони, рубаючи направо й наліво, доки напоє коня з океану на краєчку останньої, очищеної від буржуйської наволочі світової земельки. А якщо де й упаде, якщо спіткнеться на смерть поранений кінь, заіржавши востаннє, так заіржавши, що аж небо здригнеться, аж обсипляться зорі, а разом із конем звалиться й вершник, то й тоді не випустить із судорожно зведених пальців вихопленої перед атакою шаблюки.

Буде стискати її, скрашену ворожою кров’ю, загартовану вогнями пожеж, і ніхто не розчепить вкипілих у ефес, сталлю приварених пальців, — так і поховають його із шаблюкою, так і піде він у смерть із вірною зброєю. Буде лежати в землі, будуть тліти його кості, розсипатись на порох, — не зітліє тільки рука, що триматиме шаблюку. Затвердне, закаменіє, а через тисячі літ, відкопані археологами, ляжуть в музеї — іржею поїдена шаблюка і ціла, непідвладна часові рука бійця революції…

Отут і треба подумати, товаришко Ольго.

Добре подумати, зважити все сперш, аніж діяти.

Пригадує Ольга й слова Ганжі, що Тані невесело живеться з удвоє старшим, нелюбим чоловіком. «Зовсім, можна сказати, не з медом. Силоміць її обкрутили, налигану й на хутір привели…»

Один Володька і зараз категорично проти того, щоб дозволити отій Івасютисі навчати дітей. Що б там не говорили про Федька, а Володя своїми класовими позиціями не поступиться!"

"— І ви, товаришко, задаремно із класовим ворогом панькаєтесь.

Не цьому нас більшовицька партія учить!

— А чому? — сміється очима Ольга з отієї затятості.

— Щоб їх не допускати нікуди, ось чому!!

— І Світличного?

— Я не про нього…

— Так він же теж — син попа.

— Ех, Володю, Володю, не з тієї циці ти моню ссеш! — втрутився Ганжа. — Бач, розпалився, аж вуха горять! А того не хочеш подумати, що не всюди парка парити треба… Я теж раніше так думав: раз за куркулем замужем, значить, теж класовий ворог.

А виходить, що не так воно просто… Це тобі не на громадянській. Там діло просте. Та й то, коли брали в полон, то розбиралися спершу: кого — до стінки, а кого й відпускали… А ти їх усіх постріляв би, не розбираючись, що і до чого…

Після цього їхали мовчки. Тільки вже аж перед самим селом товаришка Ольга попросила Ганжу:

— Можна пошвидше?

— А що таке?

— Та ноги, здається, замерзли. То боліли, а тепер уже нічого не чую.