І будуть люди

Мов дерев’яні…

— Так чого ж мовчала! — сказав Ганжа сердито та й уперіщив батогом жеребця.

Промчали селом, підлетіли до ганку сільради. Ганжа зіскочив із саней, підійшов до Ольги:

— Встати можеш? — І, підтримуючи її, щоб часом не впала, вже до Володьки: — Набери відро снігу, неси до сільради.

— He треба, я сама, — пробувала вивільнитись із Василевих рук Ольга, та він її не відпустив, доки й завів до сільради, посадив на табуретку. Ще й нагримав на неї: іди, не комизись!

— Ану, давай ноги!

Став на коліна.

Стягнув один чобіт, другий. Вивільнив від тоненьких шкарпеток ноги і став розтирати їх снігом.

— Отак не довго й без ніг остатися! Потерпи, потерпи…

— Зашпори… Аж за серце хватає! — вона стисла щосили коліна, наче хотіла затримати біль.

Витираючи грубим полотняним рушником Ользі ноги, що вже почали пашіти жаром, спіймав себе Василь на тому, що милується ними: такі вони невеличкі, така ніжна оксамитова шкіра! Захотілося стиснути їх у долонях, і Ганжа, збентежений, одірвав од них погляд, звівся, майже грубо сказав, подаючи кожушок:

— На, обгорни!

Ольга, видно, помітила дещо, бо вся спалахнула, підібгала ноги під себе, а потім швиденько закутала їх у кожух…

То було хвилинне збентеження, що скоро й минулося, тільки серед ночі раптом прокинувся Ганжа: так немов хтось його тихенько покликав.

Намацав кисет, скрутив цигарку, чиркнув сірником і, наче освітлений, вихоплений із пітьми непевним тим вогником, сплив спогад, як стояв навколішках перед Ольгою. Знову відчув долонями ласкаву оксамитність шкіри, і щось тривожне і ніжне штовхнуло його в груди.

Уранці вже зовсім іншими очима дивився на товаришку Ольгу. Помітив те, що досі проходило мимо його уваги: товаришка Ольга красива! Отією неяскравою, спокійною красою, що не кидається одразу в очі, а неначе бере, легенько і м’яко, за руку та й підводить до себе: придивись, приглянься! Отією милою непоказною красою, мимо якої сто разів пройдеш — не помітиш, як проходиш мимо лугової ромашки, вбираючи очима пишноту маків, що аж пломеніють у червонім цвіту.

Тільки ж мак той скоро осиплеться, а ромашка все квітне та квітне, все стоїть у біленькім віночку. І щасливий той буде, хто не поженеться за зрадливим маковим цвітом, а схилиться перед луговою царівною — ромашкою…

Але досить поки що про товаришку Ольгу. Досить.