І будуть люди

І вже бачить Микола її великі очі, не очі — темні провалля, випечені розпукою на висохлому худому обличчі.

— Мамо, це я… Не впізнаєте хіба, мамо? — добивається Микола.

Мати — не ворухнеться. Вона немовби злилася, вкипіла в оту холодну, окуту в крижані ризи шибку, і вже здається Миколі, що він припав не до вікна, а до ікони. Що не на хвильку — на віки ввійшла його мати в холодну цю шибку своїм змученим, схудлим, аж прозорим, лицем.

— Мамо!.. Ви чуєте, мамо!..

Материне обличчя розтануло, розсоталося темрявою, і шибка знову стала порожня, байдужа.

Не встигли зачинитися двері, не встиг Микола ступити до хати, як мати охопила його за шию, приросла — не відірвати, не відламати! Він так і зайшов до хати з обмерлою матір’ю на грудях.

Потім, обережно вивільнившись із обіймів, попросив:

— Завісьте, мамо, вікно.

Все ще схлипуючи, вона довго шаруділа у темряві, доки знайшла ковдру. Підійшла до Миколи, подала:

— Вішай уже, сину, ти, бо мене й ноги не держать.

Микола старанно завісив вікно, дістав запальничку, крутонув коліщатком — просякнутий бензином гніт підхопив одну з іскор, заворушив синенькими вусиками, освітлюючи синове обличчя.

— Де тут у вас, мамо, лампа?

Вона мовчки почовгала до мисника, принесла і поставила на стіл лампу. Лампа була стара, з надбитим склом, і, коли Микола її засвітив, полум’я загорілося не ясно і весело, омиваючи скляні береги, а немовби з останніх сил, немовби конаючи. І в тому тремтливому непевному світлі скоцюрбленим пальчиком стояла стара Гайдучиха: худа-худа, аж почорніла.

— Як же ви, мамо, подалися! — болісно мовив син. Стояв перед нею, як зайшов: у кожусі, у шапці, у високих, по коліна, добротних чоботях, ще й з добрячою торбою за плечима.

— А чого ж мені не податися, сину! — сумно усміхнулася стара самими тільки вустами. — Чого ж мені не податися, як поховала Василя й твого тата… Та й тебе, сину, вже думала зустріти хіба що на тім світі… Я вже як та верба без води: до останнього корінчика всохла.

— То ви знаєте про тата? — запитав похмуро Микола. — Хто ж вам сказав?

— Добрі люди переказали… Добрі люди, сину… Убили його аж на гряниці та там десь і зарили… Отак без хреста, без попа…

— Що ж, мамо, така їхня доля. Видно, на роду їхньому було так написано.

— Еге ж, написано, — печально згодилася мати та й звела на сина глибоко запалі, наповнені тривожним мерехтінням очі.— Лихий то тільки писар, сину, писав.