І будуть люди

Врешті не витримав, пожбурив цигарку у куток, скреготнув зубами:

— Ну, діждуся ж я свого свята! За кожну десятину вони мені кров’ю одхаркають!

Мати перелякано подивилась на сина: викапаний батько, коли розгнівається. А він зірвався на ноги, походив-походив, сердито ганяючи зламану тінь по стіні, потім знову сів.

— Це ви, мамо, й на мене серце маєте?

— За що?

— Та… з-за нас же все оце сталося…

— І не гріх тобі, сину, отаке про свою матір думати! Ким би ти, сину, людям не був, а мені — рідна дитина.

Знаєш, Колю, нехай син матері й головешку розжарену межи очі суне, а вона все кричить: «Ой сину, руки собі обпечеш!»

В Миколи затрусилися губи, блиснули на очах сльози. Він опустив низько голову, тихо попросив:

— Простіть мені, мамо.

— Бог простить, сину…

Якийсь час сиділи мовчки — стерегли тишу. Потім Микола спитав:

— Як ваше здоров’я, мамо?

— Яке вже там у мої літа здоров’я! — похитала головою стара. — Воно ще б нічого, ще можна було б скрипіти, та серце не допускає… Оце вроді й не чую, а то як запече, як переломить мене всю пополам… Або заб’ється-заб’ється, і все наче кудись падає, все немов падає… Розкриваю рота, а дихати нічим… Уже я, сину, не одну сорочку на грудях подерла…

— Ви, мамо, до дохтура з’їздили б.

— Які там уже мені дохтури!

— Та, може, ще вилічили б.

— Вже, сину, мене вже вилічить тільки той дохтур, що з косою за плечима.

І знову замовкли. Старій Гайдучисі аж пекло запитати у сина, що ж він думає далі робити, чи надовго прийшов, бо якщо й не хоче людям показуватись, то хай буде й так.

Вона зробить все, щоб він був нагодований, щоб був у теплі, віддасть себе всю, сточить до останньої крихти, аби лише йому було добре. Та боялася питати — боялася почути, що прийшов лише в гості, а завтра або післязавтра покине її саму, зникне з очей. Вдруге вона вже не діждеться його, не доживе. Тому все ж сказала згодом:

— Давай, сину, спати. Ти ж, мабуть, натомився з дороги.

— А таки натомився, — погодився, позіхаючи, Микола.

Не одну ж ніч довелося ночувати посеред степу, зариваючись у стоги. Тільки про це не сказав матері: навіщо їй усе те знати!

Мати послала йому на полу, а собі — на печі. Вже погасивши лампу, Микола дістав із кишені піджака браунінг, засунув під подушку: береженого бог береже! Засинаючи, подумав, що добре було б, аби до ранку знялась і хуртовина та замела його слід.

Спав Микола міцно, як давно вже не спав.