І будуть люди

І снилося йому далеке дитинство: наче біга босяком по споришеві і ніяк не хоче до хати, хоч його вже й гукає матуся…

Проснувся від того, що по хаті хтось ходив. Вихопив браунінг, націлив у білу постать, що ворушилася коло печі. І відразу ж крижаним потом зросилося чоло: цілився у рідну матір! Злодійкувато сховав пістолет, облизнув пересохлі губи, хрипло спитав:

— То ви, мамо?

— Я, сину, я…

— Що ви там робите?

— Таж буду варити сніданок. А ти спи, іще рано.

Микола знову ліг, натягнув аж під бороду ковдру.

Дивився на матір, що поралася біля печі: щось пересувала, чимось торготіла тихенько, аби не потривожити сина, і жаль до неї, хворої, старої, одинокої, забутої богом і людьми, пік йому серце. На хвилину подумав, що як би добре було, аби його справді простили, щоб повернувся не злодієм серед темної ночі, а господарем серед білого дня. Все справив би, все полагодив би, виділили б йому й земельки, а може, повернули б і коней, і виїхав би він у поле оцієї весни.

Уявив себе посеред безкрайого лану, і чорну горошкувату землю під ногами, що пахне гірким пирієм та розімлілою духмяною вологістю, високе блакитне небо над головою й лоскотливий вітерець, що обдуває розхристані груди… Уявив оте все, і його великі, дужі руки аж защеміли від невигойної хліборобської туги за чепігами плуга!..

«Дорого ж ви мені, воріженьки, за все це заплатите! — мстиво подумав Микола, блимаючи часто очима. — Знайдеться куля і для Ганжі, і для Івасюти, та й ще для когось…»

І хоч всі оті, що за час перебування Миколи за кордоном терпляче навчали його, споряджали та наставляли, хоч вони строго-настрого наказали забути про всі особисті кривди, не здумати зводити порахунки із особистими ворогами, а займатися лише справою, яку йому доручили, Гайдученко зараз і не збирається дотримуватись їхньої заборони.

«Легко вам там базікати. А побули б ви отут та побачили б сплюндроване своє хазяйство та замучену матір… Нічого вам не станеться, як я стукну одного-другого. Покладу, кого треба, а там — шукай вітра в полі!..»

Тим часом мати уже затопила в печі. Кімната наповнилася рожевими відблисками, стіни дихнули теплом, заспокійливим затишком, і Микола, то заплющуючи, то розплющуючи очі, знову почав тихенько дрімати…"

"Два дні прожив він у матері: все відлежувався та одсипався. А на третю ніч прокинувся від крику. Переляканий, поспіхом засвітив лампу, кинувся до печі.