І будуть люди

 — Що ти за цяця така, щоб я перед тобою відчитувався?

— Ану давай без оцих різних слів! — тепер уже спалахнув і голова та й звівся з-за столу. — А ні — то катай отсюдова, звідки прийшов.

І невідомо, чим закінчилася б оця сутичка, бо Федько вже примірявся чесонути нагаєм свого супротивника, коли б не отой, другий, що досі сидів, придивляючись до Світличного трохи глузливими й водночас лагідними очима.

— Ану побийтесь, — сказав він тихо і раптом засміявся, по-дитячому закидаючи голову. — Півні!.. Чистісінькі пінні!.

Ганжа відразу опустився на дзиглика, ворушачи збентежено бровами, Федько ж обпалив непрошеного третього поглядом, грубо спитав:

— А ти відкіля взявся?.. Хто ти такий?!

— Я — Гінзбург, — усе так само миролюбно й весело відповів той і звівся назустріч Світличному, простягаючи невелику, як у підлітка, руку. — Гінзбург, секретар повіткому. А простіше, Гриша. Вас же, здається, звуть Федором?

Ні, просто-таки неможливо утриматися перед щирою простодушністю цієї людини! І Світличний, відповідаючи на потиск руки, втихомирено буркає:

— Федір… Світличний… — І відразу, сколихнувши в собі невідстояну образу: — І прошу передати йому, — красномовний кивок у бік голови, — що я не в куркуля гостював, а в рідної сестри!.

— Ну, годі, годі про це, — втихомирював Федора Гінзбург. Усе ще тримаючи його за руку, підвів до столу, змусив сісти на лаву. — Ніж сваритися даремно, давайте поговоримо про справи. — Він ледве помітно гаркавив і час від часу посмикував правою щокою.

— Які ж це дані? — все ще ігноруючи Ганжу, питає у Гінзбурга Світличний.

— Товаришу Василь, розкажіть.

— Та що тут розказувати, — неохоче почав Ганжа, теж уникаючи поглядом Світличного, — знову Гайдук у нашому повіті об’явився…

— Де? — аж підскочив Федько: так би, здається, й кинувся в погоню!

— Та далеченько звідси, в Пилипівці. Верстов, мабуть, із тридцять звідси. Заскочив серед білого дня, коли й не сподівалися, спалив сільраду, школу, чотирьох активістів повісив…

— Що ж вони гав там ловили! — вигукнув досадливо Світличний.

— Та кажу ж, серед білого дня, коли й не сподівалися! — сердито повторив Ганжа. — Його ж, гада, не чутно було в нас уже місяців зо два, десь аж по той бік Полтави ганялися за ним… А це тут об’явився…

— Давно це було?

— Позавчора. Тих товаришів замучених тільки сьогодні поховали.

— Жалко людей, — сумно озвався Гінзбург, посіпуючи правою щокою.