І будуть люди

 — Мені буде дуже важко, як з тобою щось станеться.

— Ха-ха! — весело сміється Федько, хоч у самого вже поблискують очі.— Та що зі мною станеться? Я ж заворожений!

— Не жартуй цим, Федю, — строго сказала сестра.

Провела брата надвір (Оксен усе ще лежав з мокрим рушником на лобі, Федько тільки забіг до нього попрощатися: адью, дорогенький зятьок!), якось особливо гостро відчуваючи, що її покидає найрідніша в світі людина. Федько ж птахом злетів на чорного, як ніч, жеребця, що задирав злющу голову, витанцьовуючи нетерпляче на місці, махнув Тані рукою:

— Чекай у гості, сестро!

А сам: зирк! зирк! очима довкола — чи не виглядає Олеся? Ну, не хоче вийти, то й біс із нею, подивися ж, кого ти втрачаєш! І, здибивши жеребця, погнав його не в широко відчинені ворота, а на височезний, втиканий гострими кілками пліт: напореться — кінець і коневі, і вершникові! Таня тільки ахнула, тільки очі затулила долонею, а Федько, хижо вискаливши зуби, весь підібравшись — острогами, острогами! — і осатанілий жеребець так і махонув через пліт — тільки гострий кілок війнув крижаним холодком попід ним, і пішов, і пішов, поглинаючи люто дорогу!"

"Розпашілий, збуджений, убіг до сільради.

— Хто з вас голова?

Бо за єдиним столом сиділо аж двоє: один високий, в старенькій заношеній шкуратянці, в полотняній сорочці, що міцно обтягувала шию рясно вишитим коміром, другий же набагато нижчий, вужчий у плечах, з незасмаглим обличчям людини, яка мало буває на свіжому повітрі.

— Ну, я голова. А що?

— Я — командир загону особливого призначення! — відрекомендувався Світличний. — Чому ви не з’явилися на мій виклик?

— А Радянська влада не зобов’язана на ваші виклики являтися, — спокійно пояснив голова.

Федько аж засмикався від люті, що кипіла в ньому, а голова, все так же спокійно дивлячись на Світличного, казав далі:

— Ти краще, товаришу, от що скажи: чого це ти зупинився гостювати в куркуля та ще й хочеш, щоб я туди йшов на уклін?

— А я тобі звітувати не збираюся! — закричав Федько, вже зовсім не володіючи собою.