І будуть люди

Щось таке рідне, таке дороге, що вже зараз Таня просинається, і засипає із думкою про нього, і часто шукає в нього захисту, а то й порятунку від невтішних думок.

Про все це надумалася Таня, розтривожена нежданим Федьковим приїздом.

А Федько міцно спав, безтурботний, наче дитина, і снилися йому гарячі січі, й француженка, і Олесині напоєні весняною просинню очі. Все це снилося Федькові, тільки не снився Гайдук і майбутня зустріч із ним, бо ніколи, навіть у сні, не загадував він наперед, що з ним буде, а, махнувши на оте «буде» легковажно рукою, пер собі навмання, і вже не він за долею, а власна доленька втомлено воліклася за ним, проклинаючи ту нещасливу годиноньку, що напоумила її злигатися з оцим шалапутою! І якщо доля його, може, й не виспалася, як слід: поскиглувала під лавкою, зализуючи натоптані ноги, то Федько встав уранці, як росичкою вмитий: свіжий, рум’яний, наче й не хилив учора ввечері чарку за чаркою, і все так же переможно в’юнилися молоді вуса над червоною веселою губою.

— А що, сеструню, чи не час уже й снідати? Та й по чарці не завадило б!

Зачувши про чарку, Оксен, що й досі лежав, як з хреста знятий, тільки застогнав, згадуючи сам собі всіх великомучеників святих.

За сніданком Федько згадав про Олексія:

— Що це його досі не видно? Чи не запарубкував у селі?

— Він ще вчора прийшов, — сказала Таня, що сиділа навпроти, не зводячи любовного погляду з брата. — Передав, що сьогодні вранці приїде ординарець з конем.

— А голова?

— Голова сказав, що як він тобі потрібний, то ти дорогу до нього знайдеш.

Федько різко відставив кухоль — аж хлюпнуло на стіл молоко, звів над переніссям брови:

— Так і сказав?.. Мені?.. Ну, зустрінуся ж я з ним!

— Федю, не треба! — вхопила його за руку Таня. — То страшна людина!

— Страшна? — насмішливо перепитав Федько і розправив широкі плечі.— От я й подивлюся сьогодні, яка вона страшна!

— Федю, прошу тебе, не зв’язуйся! — вже мало не плаче Таня.

— Ну, гаразд, сеструню, гаразд, — пом’якшав Федір, помітивши в сестри на очах сльози. — І чим він, отой голова, так тебе налякав?

Таня не відповіла.

— Що ж, пора і в дорогу. Он уже й ординарець приїхав, — глянув він у вікно.

— Федю!..

Таня теж підвелася. Стояла перед братом, звівши до нього зблідле від хвилювання обличчя.

— Ну, що, сестричко?

— Бережи себе, Федю! — і до болю знайомим, маминим жестом (де тільки він у неї і взявся!) піднесла свою руку, перехрестила брата раз і вдруге.