І будуть люди

А там, Оксене, все про нас наперед наворожено: будуть ліквідовувати як клясу!

— Як ліквідовувати? — холоне Оксен.

— Як клясу! Прийдуть, придушать і заривати не стануть. А добро усе розберуть.

— Так, може ж, то і неправда?

— Де ж неправда, коли кожна газета про те гавкає, аж піниться! Казали колись про кінець світу та про страшний суд, от він для нас і надходить. Тільки не бог нас буде судити… Недаремно ж цього року бачили люди лугових метеликів, а у них на крильцях «з» і «б» понаписувано!

— Чого б то «з» і «б»?

— Еге ж — «з» і «б»: забули бога.

Оксен перелякано хреститься, зводить за звичкою очі до неба і бачить надтріснутий сволок. Й інша тріщина пригадується зненацька йому: ота, у вербовім пеньку, в яку його розлючений тато вставляв Василеві долоні. А тепер, видать, його черга настала: прийде Ганжа із своїми поплічниками і вже не долоні — голову Оксенову запхне до отієї тріщини у сволоку та й виб’є невидимий клин!..

А Овсій усе своє та своє:

— Куди ж нам, Оксене, діватися, в кого порятунку питати, коли вже й богові отут місця немає! І його вже комсомолів за бороду ловить та цупить із неба.

— Боже, боже! — жахається Оксен.

— Покара, діждетесь!.. Щось господь бог на старість мов змалився: слуг своїх вірних карає!

— Не богохульствуйте, Овсію! — застеріг суворо Оксен. — Звідки нерозумним нам знати, що у бога на серці? Пригадайте Содом і Гоморру: бог скіки терпів, поки покарав нечестивців?

— Бог то може терпіти, тіки нам терпець увірвався, — заперечив Овсій. — Воно який кінь товстошкірий, а й того бий, та міру знай… Ні, Оксене, як ви собі хочете, а я вже всього оцього оце поки наївся! — провів по шиї долонею.

— І що ж ви, Овсію, надумались?

— Надумався податись аж на Херсонщину. Вичитав я у газетах, що там у куркулі пописали тих, хто більше п’ятдесяти десятин землі мав. А у мене ж було всього сорок три. От і вийду я там із куркульського стану…

— Знайомі у вас там є чи родичі?

— Які там знайомі,— аж рукою махнув Овсій. — Коли б мав там знайомих, то відразу усією сім’єю рушив би.