І будуть люди

Дійшла до стіни: зозуляста вся не вміщалася — впиралась лапами. Тоді баба відміряла нігтем, скільки було зайвого, наказала Оксенові:

— Рубайте!

Оксен цюкнув сокирою так, наче не курка — сама напасть лежала на лаві, розпластана за голову й ноги. Дико скрикнула обезножена птиця, забилася, роздираючи дзьоба, а баба сказала:

— А теперечки закопайте на леваді, за городом. Та глибоченько закопуйте, щоб не вибралась біда!

Іван вибехкав яму — сам ледь виліз, кинув нещасну курку на дно, пожбурив услід відрубані ноги, засипав, ще й утоптав зверху чобітьми: хай спробує вигребтись!

Та, видать, не вся біда лягла в оту яму: якраз перед жнивами тріснув сволок.

Серед ночі прокинувсь Оксен: здалося, що хтось недалеко випалив із рушниці. Полежав, послухав: скрізь було тихо, навіть собака не гавкав, і Оксен, подумавши, що то причулось зі сну, знову заснув.

Біду перший помітив Альошка:

— Тату, у нас сволок тріснув!

Обмерлий Оксен підтюпцем побіг до хати. Так і є: тріснув! Глибока звивиста тріщина побігла вздовж сволока від краю до краю.

— І-і-і ти, господи! — аж за голову вхопився Оксен.

В той день уже нічого не робили.

Поїхав Оксен до церкви, насилу вблагав натомленого батюшку приїхати та окропити хату святою водою. І хоч батюшка добре-таки помахав кропилом, ще й від-правив молебень, спокій так і не повернувся до Оксена: сволок нависав над ним і вдень і вночі.

А тут іще заїхав давній знайомий Овсій Євдокименко — статечний господар із далекого хутора, а по-нинішньому — теж куркуль.

Познайомилися вони в покійного отця Віталія ще перед революцією, стрічалися потім не раз біля церкви, гомоніли про врожай, про погоду та ціни на хліб, але ні Оксен у Овсія не був, ні Овсій у Оксена, хоч щоразу запрошували один одного в гості. А це, видно, припекло Освієві, що згадав та й прикотив.

Гість був на голову вищий Оксена, худий та кістлявий, а на обличчі його наче чорти горох молотили: ще парубком підчепив десь віспу, і вона подзьобала йому весь вид.

Пізніше, коли одружився та виділився на хутір, налетів на нього посеред поля вихор, засипав супіском очі. З того часу не розставався з хустиною: пекли вони, сльозилися вічно, а після сну злипалися так, що важко було і продерти. Десять років збирається до лікаря, та все не вибере часу.

Ось і зараз сидить при столі, витирає брудною ганчіркою очі, скліпує червоними набряклими повіками.

— У вас, Оксене, видать, іще тихо та мирно.