І будуть люди

Жінки тільки роти пороззявляли: чорт, а не молодиця! Ні, везе-таки Івасютам: що не приб’ється до їхнього двору, все в руку!

Івасюти і справді задоволені Мартою.

— Сам бог її нам послав! — вихваляв Оксен молодицю. — Не знаю, що ми без неї й робили б…

І вже не вагався: орати чи не орати. Діждалися гожої днини та й виїхали на Мартине поле. І Марта, ув’язавши обід, несла через село, хвалилася кожному стрічному:

— Оце несу своїм ораликам їсти, та боюся, щоб не спізнитися: орють же з раннього ранку!

— І добре, Марто, орють?

— Підіть подивіться! Куди тим задрипанцям…

— Яким це задрипанцям? — вдають, що не розуміють, лукаві дядьки.

— А отим, що у ТОЗі!

Ганжа, коли почув, аж потемнів на обличчі: не чекав такого од Марти! Хіба не зорали їй запущене поле, хіба не засіяли узятим у держави зерном, хіба не скосили та не змолотили? І хто ж, як не Марта, їм усім дякувала, так дякувала, що й слів не знаходила! «Ех, Марто, Марто! Сама собі петельку в’яжеш…» Бо вже Володька, не вагаючись, заносить Марту в «підкуркульниці», в «куркульські полигачі» та й напосідається на Ганжу, щоб позбавити її права голосу.

— А якщо вам, дядьку Василю, не той… То ви кудись на день поїдьте. До району, чи що… А ми без вас тут самі провернемо. Кільце в губу їй уставимо, щоб не рила супроти Радянської влади!

— Чуєш, Марто?

— А йдіть ви під три чорти! — ріже Марта на всі умовляння. — Хай своїм жінкам повставляють!.

— Смілива, Марто, ви жінка! — аж хитав головою Оксен. — Не боїтесь отих навіжених.

— Пхі, чого їх боятись. Мені й сам чорт із рогами теперечки не страшний!

Оксен аж завмирав при згадці про нечистого. «Прости їй, господи, сама-бо не віда, що меле!»

— Глядіть, Марто, аби вони вам щось не накоїли! — застерігав молодицю.

Про себе ж нищечком думав: «А й справді, чого їй боятися? Біднячка ж… Чоловік на війні загинув… То що вони їй пороблять? Та нічого!.

І можна було б жити Оксенові — не нарікати на бога. Обробляти свій лан, поратися по хазяйству, помагати Марті (ми — вам, ви — нам), а в неділю, по тижневій важкій праці, їхать до церкви, щоб, повернувшись після служби божої, відпочивати в домашньому затишку.