І будуть люди

Ганжа ж ночі не спить — так за пролетарською пелькою вболіває та дбає! А що в тебе, Оксене, теж є рот і в нього теж треба щось кидати, то Ганжі байдуже.

Овсій поїхав — непевність залишилася.

І надтріснутий сволок.

Цього літа жнивували Івасюти без особливої радості: обіклали їх таким податком, що як виконаєш, то навряд чи й на посів що лишиться.

— Та що ж ви, люди добрі, робите? — плакався у сільраді Оксен. — Це ж ви зовсім розорить мене хочете.

Не повірили ані словам, ані сльозам. Ще й наказали, щоб здав усе до зернини, а не здасть — під суд!

Отоді й пожалкував Оксен, що не послухавсь Овсія та не подався із ним на Херсонщину.

Вийшов із сільради, п’яно хитаючись, вдарив картузом об втоптану землю: «Та будьте ж ви прокляті однині й довіку!»

— Підніміть, дядьку, картуза — пригодиться! — хтось із-за спини.

Навіть не оглянувся.

Два дні сидів у хаті, не виходячи надвір. Вже Іван казав, що пора косити, а то перестоїть, вже й Марта підходила, ласкавенько допитувалась, що готувати косарикам.

— Відстаньте од мене, хай оті його косять!

Аж на третій день відійшли сільрадівські зашпори: після обіду виніс бабку, сів клепати коси.

Співала-видзвонювала сталь, і колись то була найсолодша Оксенові музика: під неї він народився, під неї зростав, із нею збирався і в могилу піти, як прийде його час. Але зараз навіть вона не приносила розради. «Все заберуть!.. Все! Все! Все!..» — злорадно дзвеніла коса. І Оксен не витримав, кинув молоток, сказав Іванові:

— Доклепай, сину, вже ти.

Пішов у стайню всипати кобилі вівса.

І коли Мушка, впізнавши хазяїна, ласкаво дихнула в обличчя, довірливо поклала на плече важку голову, віддано глянула в самісіньку душу великим вологим оком, Оксен заплакав. І ті важкі сльози не принесли полегшення: капали, пекучі, на щоки, сірчаним накипом осідали на серце.

Чесав кобилу за вухом, водив долонею по теплій оксамитовій шкірі, і Мушка, скліпуючи оком, вдячно зітхала, тихенько переступала з ноги на ногу, так обережно та делікатно, що господар і не помічав того.

«Що ж, — сказав сам собі згодом Оксен, — видать, на те воля божа. Хоть я і не знаю, чим так тяжко прогрішив перед ним… Тільки побули дурнями — годі!»

Хліба всього не буде здавати, хай як Ганжа не піниться. Відвезе стільки ж, як і минулого року, а решту приховає.

Марта ніскільки не здивувалася, коли їй про це натякнув обережно Оксен.

— Та, господи, везіть хоть і тищу пудів!

— Тищу не тищу, а пудиків сто, як ваша ласка, хай перезимують у вашій коморі.