І будуть люди

«Та де, тату, гаразд, коли ви вже дуже сильно хропіли — Фросю лякали!» Ех, як лусне батько кулаком сина по лобі: «Розсучий же ти сину, я, можна сказати, голос зірвав, ледь богові душу йе віддав, хропучи, а ти ще з батька насміхатися!..»

— І не правда, й не вдарили! — не витримав Петро.

— Не вдарили? — здивувався щиро Приходько. — Як же, Петре, не вдарили, коли про це твій тато-небіжчик моєму покійному батькові розказував!

А дядькам що, дядьки раді нагоді посміятись, хоч мало хто вірить отій всій історії: і старий і малий знає, що воно за птиця — Іван Приходько.

— Добридень, Іване! Що це ви, забагатіли, що так загордилися?

— Це ви, Свириде? — немов аж прокинеться Йван. — Звиняйте, і справді не побачив. Тіки не з того, що забагатів.

— Осліпли, чи що?

— Та й не осліп… Йшов оце мимо Ониська, а там таке, що аж страшно дивитись… То бувайте здорові!..

— Та постійте, Іване! — біжить уже слідом розпалений цікавістю Свирид.

— А що там, Свириде, розказувати. Я не радий уже, що й сам побачив, а тут іще й вам розказувати…

Так і не добившись нічого, Свирид постоє-постоє та й почеше в самісіньку спеку аж на той край села: подивитися, що ж там таке коїться в Ониська.

А Онисько або спить собі в холодочку під грушею, нічого не відаючи, або його й зовсім удома немає. Аж тоді дійде до Свирида, як ошукав його клятущий Іван! Зрозуміє, та вже буде пізно.

І тож скажіть; всі знають, що за ягідка Іван, а захочу — кого завгодно обдурить. Підстереже, смикне за лукаву ниточку — і вже ти й на гачечку!

«І що за людина дядько Іван! — коситься невдоволено Володька. — Зовсім, можна сказати, несерйозна людина!» І вже збирався Володька вийти у сіни, щоб не слухати пустих побрехеньок, як появився Гінзбург, ведучи за собою плечистого незнайомця в новому, до колін, кожухові.

«А це що за цабе?» — приглядалися та принюхувалися враз притихлі дядьки.

— Ну як? — запитав голосно Гінзбург, потираючи червоні з морозу долоні.— Як поживаємо?

— Живемо — не горюємо, — відразу ж Іван Приходько (і тут мусив бути попереду).