І будуть люди

І коли б його воля та влада, він і хвилини не терпів би в сільраді оцього «культурного хазяїна», а за Володьчиним твердим переконанням — куркуляки. Бо встиг нажити незаможник Микола Приходько за роки Радянської влади жатку, сіялку, сортировку, плуга, три борони, доброго парокінного воза, двох коней, корову якоїсь заморської червоної породи, що давала за надій по відру молока. Поставив новий хлів, кошару і стайню, а тепер поглядає і на стару, обшарпану хату свою, що загрузла аж по віконниці у землю: чи не звести нову, рублену?

— В куркулики вибиваємось? — не витримав якось Володька.

— Не в куркулики, а в культурні господарі! — образився той. — Сама влада закликає збагачуватись, бо яка їй користь од таких, як ти, жебраків? І не тобі, соплякові, мене вчити, як хазяїнувати!..

Після тієї розмови поміж ними чорною кішкою пробігла неприязнь."

"І тільки один гладить зараз своїм видом Володьчине серце — Петро Нешерет. «Оце справжній пролетар — побільше б таких! Не прагне отого проклятого багатства, од якого на світі все зло, не ганьбить своєї незаможницької честі зайвим кілком у дворі: знає, рано чи пізно, а прийде оцьому ненависному індивідуальному господарству кінець, настане всесвітня комуна.

Отоді й прийде у неї дядько Петро — голий, чистий од дрібнобуржуазної власності, з святими незаможницькими мозолями на своїх пролетарських долонях».

Він і зараз не пропхався наперед, хоч і мав на те повне право, а примостився біля одвірка; тихенько смокче цигарку, посміхається до кожного, наче дитина: нікого, мовляв, я не хочу скривдити, а хочу, щоб всім було добре.

І вже чіпляється до нього Іван Приходько з неприпустимими для сільради розмовами:

— Петре, агов, Петре! А розкажіть, як ви женилися… Та чого ви мовчите? Розказуйте, не стісняйтеся, тутечки ж всі свої… Не хочете?.. Ну, то я уже за вас розкажу… Ото, люди добрі, як оженився Петро та привів молоду, жінку у хату, то ніяк попервах у них теє той як його не виходило: одвертається од нього жінка до стіни, і квит!.

. Да-а… Десь уже на третій день Петро й каже батькові… по-секретному… Батько у нього спав у тій же хаті, на печі… «Ви, — каже, — тату, подужче хропіть, як полягаємо, бо Фрося соромиться: все думає, що ви не спите…» То батькові сина жалко, от він, як полягали, і давай хропіти щосили… Хропів, аж посинів, мало на той світ не преставився. А на ранок і питає сина, чи все гаразд.