І будуть люди

А дехто доходить до того, що розпускає злу чутку, буцім Онись вже так і народився із правим видовженим вухом, і батько, побачивши первістка, здивовано вигукнув:

— Ти диви, не встигло ще й на світ появитися, а вже до церковного хору пнеться!

Казав чи не казав те старий Соловей, нині вже неможливо перевірити: оженивши сина, він невдовзі віддав богові душу. Лежить нині поміж людьми, яких звеселяв-розважав за життя, та, може, зараз потихеньку наспівує мовчазним сусідам своїм отої колискової, що під неї стогнуть-голосять удови та матері.

— Ти ж, жінко, дивись, як помру та будеш мене ховати, то не підв’язуй мені міцно щелепу — так, що й рота потім не розтулиш. Бо як заб’єте мене в домовині, та опустите у могилу, та засиплете землею, та лишуся я навіки один, то дуже вже сумно мені буде лежати. Отоді я послаблю хустину та й заспіваю тихенько, щоб мертвих не будити, а живих не лякати…

— Якої ж ти, чоловіче, заспіваєш? — крізь сльози запитувала Ониськова мати.

— А ось якої, — підпирав старий зажурено щоку та й починав сумовито, надриваючи серце:

Гой у полі житоКопитами збито,Під білою березоюКозаченька вбито.Ой убито, вбито,Покладено в жито,Червоною китайкоюЛиченько покрито…

Тут стара зовсім не витримувала: лила такі гіркі сльози, наче й справді уже ховала свого чоловіка.

Тож недаром люди кажуть, що коли опівночі вийти на сільський цвинтар, стати обличчям до могил Соловейків та прислухатись, то й буде чутно, як із-під землі тихою луною доноситься пісня: починає прадід, підхоплює дід, прилучається батько…

Онисько теж не відкотився зрадливим яблучком від свого співучого роду: всім удався у батька — і вродою, і голосом, і вдачею.

"Вже стара мати не раз бралася за нього:

— Що ти собі, сину, думаєш? Чи до сивої бороди збираєшся парубкувати, що й досі не знайшов собі пари, а мені — невістки у хату! Помру, хто ж за тобою, отаким недолугим, ходитиме!

Вже й батько підступався, чи не пора, мовляв, гукати сватів, на що Онисько завжди неохоче відповідав:

— Та-а… ще, мать, рано… Ще вспію…

Тьохкав, тьохкав безтурботним соловейком та й витьохкав Ганну.