І будуть люди

— Ти диви: ледаче-ледаче, а не полінилося аж куди забратись! — дивувався батько, коли син нарешті сказав, куди засилати сватів. — Чи не було десь поближче такої красивої?

— Та-а… мать, не було…

По весіллі Ганну привезли вже в нову хату: стара два роки перед цим поповзла під час повені в річку. Ліпилася ж на краю височезного урвища ластів’ячим гніздом, заглядала побілілими стінами у прірву, і сусіди не раз застерігали старого Мартиненка:

— Ой глядіть, Федоре, підмиє ще трохи — так і шелесне у річку!

Федір щоразу обходив свою хатину, тикав кулаками в стіни, наче пробував зіпхнути її з урвища у воду, і заспокоював жінку:

— Дасть бог, цього року ще не звалиться…

Та й діждався, що одного весняного дня, коли повінь, лютуючи, вгризалася в берег, одвалився величезний окраєць землі.

— Ти диви, таки звалилася! — з щирим подивом мовив старий, повернувшись додому. — А я думав, цю весну ще вистоїть.

Онисько ж нічого не сказав. Тільки підійшов до свіжого злому, заглянув униз, наче сподівався побачити хату. Аж тоді звернувся до матері, що заливалася слізьми:

— Та чого ви, мамо, так побиваєтесь? Рано чи пізно, а все’дно провалилася б… Бач, як ловко упала, і сліду не лишилося!..

— Спасибі, сину, що хоч ти знайшовся, чим утішати! — обізвалася стара, не знаючи, сміятися чи гніватись на отаке безголов’я…

На нову хату стягнулися аж на другий рік: ставили її подалі од берега, щоб не скоро добралася річка.

Невістка з першого ж дня припала до душі Ониськовій матері:

— Що розбитна, що роботяща, що весела, а що мене, стару, шанує: не дасть і за холодну воду взятися! «Ви, — кае, — мамо, вже своє відробили та відколотилися. Посидьте, — кае, — мамо, та передихніть, я сама вже впораюся…» Та мель-мель по хаті — не встигнеш оглянутись, як вона вже все й поробила! Дай бог вам, кумасі, отаких золотих невісток, як у мене!

Невдовзі після батька померла і мати.

— Слухайся, сину, Ганни: тобі її сам бог дав. Без неї не знаю, на кого тебе й покидала б…

І Онисько слухався жінки. Вона всім верховодила, все хазяйство лежало у неї на плечах, бо чоловік, окрім пісень, ні на що, здається, не був здатний. Вийдуть, бувало, у поле косити.