І будуть люди

Обернувся: жінка чесала од нього так, немовби він гнався за нею!

— Ганно!

Її наче цьвохнуло по литках отим окликом: дременула ще швидше!

— Постійте-бо, Ганно!

Наздогнав уже аж на горбу, хоч і добре захекався:

— Ви що, оглухли, чи що?

— Та ні…

— Дак чого ж ви біжите як скажені?

— Я біжу?.. То ви біжите!

«Ба яке, ще й огризається!» І зовсім уже сердитий, Оксен ухопив Ганну за руку, намагаючись заглянути в пелену:

— Ану, що ви несете?

— Та куди ви лізете? — боронилася Ганна. — Стиду немає!

Та Оксен уже встиг заглянути, як не одверталася од нього молодиця.

Так і є — яблука! Повна пелена яблук із його саду!

— Отак, знацця, люди добрі до церкви ідуть, гріхи відмолюють заради неділі святої, а ви по чужих садках яблука крадете! І не сором вам, Ганно?

— Та хіба ж я крала?.. Оце йшла через садок до вашої жінки та й назбирала по дорозі… Погляньте, це ж падалиці. Вони всі червиві…

— А падалиці з неба звалилися? Чи з яблунь? Я їх садив, я їх ростив, то кому, Ганно, оці яблучка збирати належиться? Вам чи мені?

— Та хіба я собі! Я ж діткам… Думала, хай дітки поласують…

— А в мене хіба дітей немає? — вибиває грунт із-під Ганни Оксен.

 — І ви думаєте: піде на здоровля вашим діткам — крадені яблучка їсти? Та ще в такий день… Гріх, Ганно, гріх!.. Ніколи б не подумав, що ви здатні на отаке…

Вичитував, вичитував і довів-таки жінку до того, що вона випустила пелену з рук, висипала яблука в пилюку — прямо йому під ноги.

— Та подавіться ними, як вам уже червивого яблука жалко!

«Бачиш, бачиш, господи, які тепер люди! — хитав головою услід жінці Оксен.

 — За моє жито та мене й побит ж!.. Хіба мені, боже, яблук оцих жалко!.. Господи, прости їй тяжке оце согрішеніє, як я оце прощаю. Не карай її жорстоко, господи, а хіба так… трохи провчи, щоб не зазіхала на чуже добро, не переступала твою святу заповідь. А мені, смиренному, зачти мій проступок. Сам бачиш-бо: не осквернив вуста свої лайкою, а серце — злобою…»"

"Постояв, постояв, звівши благочестиве обличчя до неба, а тоді став збирати яблука.

Збирав, обдимав пилюку, акуратно складав у картуз. Всі визбирав, жодного не лишив: аякже, з його це саду, його добро, то нащо ж лишати на дорозі!

Відніс у садок, акуратно висипав під яблуню: хай лежать, дивись, коли і знадобляться, як не погниють. Чи свиня підбере, чи овечка. А погниють, що ж — на те воля божа. Його, Оксенової, провини в тім не буде.

Коли розповів про це Тані, вона спершу не повірила: думала — жартує.