І будуть люди

Нахиляється над дитиною, вдає, що їй ніколи. Та й що їй казати?

Навіть боїться уявити, що отак само буде робити, коли виросте, і її син. Отак з дня у день, з раннього ранку до пізнього вечора ходитиме впряжений в безрадісну, нескінченну роботу лише заради того, щоб висипати потім на стіл та складати у купки холодні металеві кружальця. Та хай вона сказиться, оця вся робота, якщо вона не приносить радості, а тільки неспокій! Якщо вона веде од людей, а не до людей! Бо хто приходить до них, хто їх відвідує? Хіба що старці.

Оксен їх не дуже любить, обзиває за очі дармоїдами. Та все ж не наважується проганяти із двору: в євангелії ж написано, що Ісус Христос назвав їх братами своїми. «Не їм, а мені даєте оту милостиню». І Оксен, одриваючи од власного серця, подає окрайчик хліба, дві-три картоплини, жменьку пшенички у наставлену торбу («А торба ж! А торба!.. Де він і набравсь полотна на отаку торбу!..»). І старець, обдурений у своїх сподіваннях, часто-густо замість подяки спльовував сердито на землю та й тяг із багацького двору, відмахуючись, ціпком од Бровка, що аж ланцюг рвав вслід за непрошеним гостем.

Тільки одному з них і вдавалося розжитися в Івасют.

Був високий та страшний, простоволосий, розкуйовджений, все обличчя заросло густою бородою, тільки ніс, лоб та трикутники щік попід очима червоніли пропеченою шкірою. Борода опускалася аж на розхристані груди, а рот ховався під задимленими, прокуреними жовтими вусищами. Від нього завжди несло міцним самосадом і немитим тілом, очі суворо блимали з-під настрішених брів.

Підходив до двору, щосили гамселив у ворота міцнющим дубовим ціпком, гукав вимогливо:

— Хазяїни!"

"Якщо не бігли відчиняти відразу, впадав у лють; бризкався слиною і так молотив ціпком у ворота, що аж тріщали дошки.

— Хазяїни! Чи ви там поснули, довіку б вам не просинатися!

Заходив до хати, ставав на порозі, не просив — похмуро вимагав:

— Дайте півхлібини!

Оксен відкраював півхлібини.

— Спаси бог, спаси бог… — скоромовкою промовляв старець та й опускав подане в торбу.

— Дайте дрібку солі!

Оксен давав і сіль.

— Спаси бог, спаси бог… Дайте ще й пару крашанок!

— Немає,— втрачав терпець Оксен.

— Дай бог, щоб і не було! Дай бог, щоб і не було!.. Дайте пшениці!

— Не вродила!

— Дай бог, щоб і не родила! Дай бог, щоб і не родила!

Спробуй такому не дати! Оксен раз, коли Іван відмовив старцеві, наздогнав його аж за двором, ледь умовив прийняти білу хлібину. А потім довго картав сина.