І будуть люди

І Оксен, в самісіньке серце вражений людською невдячністю, звернувся за співчуттям до дядька, на якого ще так недавно покрикував, заганяючи до гурту:

— Отак, знацця: пригнали та й кинули.

Дядько одвернувся й сплюнув.

Один бог лишився зараз Оксенові, один бог!

Розтикали їх по камерах — нагатили так, що й яблуку ніде упасти.

— Нічого, потерпите, — втішали наглядачі.— Довго тут не засидитесь.

Старожили ж (були тут і такі, що сиділи не за хліб) учили дядьків:

— Як будуть кликати на суд, то старайтесь попасти уранці.

Вранці завжди менше дають…

— Чого ж це уранці?

— Бо тоді судді ще не втомлені й не такі сердиті.

— А по багато дають?

— Це залежно від м’язів. У кого шия міцніша, тому більше й навішують.

Після всіх отих розмов Оксенові приснилося, що в нього не шия — шияка: мускулиста, як у бугая. Прокинувся спітнілий од жаху, помацав шию — слава богу, така, як і була! — але вже не зміг заснути до самого ранку.

А вранці повели на суд.

Бог таки зглянувся над Оксеном: судді були ще свіжі й веселі.

Навіть прокурор не встиг зарядитися нещадною люттю до класового ворога: цілував щойно молоденьку дружину, вирушаючи на роботу, і присмак того поцілунку ніяк не давав звестися прокурорським вустам, все ламав сувору, караючу лінію. І коли Оксен став перед судом, згорблений, сивий, нещасний, навіть у прокурорових очах промайнуло співчуття, і вимога покарати куркуля Івасюту пролунала не так переконливо, як належало. Може, тому й дістав Оксен найм’якшу міру соцзахисту, що її застосовували в той час до куркулів, які злісно зривали здачу хліба державі,— конфіскація майна і виселення за межі Полтавщини.

— Повезло тобі, чоловіче! — з неприхованою заздрістю казали йому ті, що чекали ще на суд.

Та Оксен не дуже тішився тим. Збираючись на волю, уже думав, як йому доведеться віддавати нажите добро, залишати хутір. І що він робитиме? Куди подінеться?..

Хто допоможе?

Може, Ганжа, який не запізниться: ночі не спатиме, щоб свого не взівати.

Як тільки Оксен повернувся додому, зразу ж припхався Ганжа з комісією викидати на вулицю.

Став посеред двору не гостем — господарем. Наказує членам комісії все переписати, щоб, не дай боже, не захопили чого Івасюти з собою!

Скинувши для чогось шапку, Оксен ходить вслід за дядьками, топчеться біля них. Підходить до Ганжі, з розпукою питає:

— Василю, а мені куди подітися?

— Куди хочеш.

— Краще б мене були посадили, Василю!"

"— А то вже було б суддів просити.