І будуть люди

Міліціонер непоспіхом переглянув написане, дістав із-за борта шинелі великий пузатий конверт, акуратно вклав туди папери, заховав назад, аж тоді глянув на Оксена, звівши рудуваті рідкенькі брови на всіяному ластовинням лобі:

— Один?

— Хватить тобі й одного, — посміхнувся скупо Ганжа.

…До вечора набрав міліціонер ще два десятки твердоздатників. З незвички дядьки ламали колону, збивались в тісний овечий гурт, сунули, наступаючи один одному на п’яти, і міліціонер аж охрип від лайки.

Ночували в селі: до району не встигли добратися.

Оксен ішов останнім, і міліціонер зупинив його, строго запитав:

— Фамілія?

— Івасюта.

— Так от, Івасюто: назначаю тебе старшим. Пильнуй, щоб був мені порядок і все таке проче. І щоб ніхто не втік — головою за кожного відповідаєш! Зрозумів?

— Зрозумів, — ледь видушив із себе Оксен, приголомшений новою напастю.

Для заохочення чи, може, в знак схвалення міліціонер легенько штовхнув Оксена в спину, і той опинився у клуні.

— Господи, Сусе Христе, помилуй мя, грішного…

— Та куди ж ви на голову лізете!

— А не клади на дорозі.

— Миколо, де ви солому взяли?

— Отамечки у кутку.

— Хоть би вже скоріше судили. А то ганяють, ганяють…

— Не спішіть — ще насидитесь.

— Людоньки добрі, не знаходили моєї торби? — чийсь розпачливий голос.

— А де ви її поклали?

— Та ось тутечки! Поки сходив за соломою…

— А що в ній було?

— Ось тут поклав і немає… Господоньку, що ж я без неї робитиму?

— Осьдечки чиясь торба! — з протилежного кінця клуні.

Той, що питав торби, затупотів чоботищами на голос, перечепився, полетів на долівку. А вслід йому розлючена лайка:

— А щоб тебе трясця взяла! І що воно за люди собачі: то одна розтелепа на голову залізла, а теперечки оцей антихрист чоботом у груди заїхав… Щоб ти повісився разом із торбою!

— О-хо-хо-хо-хо! Сердяться, лаються — нечистого потішають… Молитися треба, молитись!

— Молись не молись, все одно од тюрми не одмолишся…"

"Гомін поволі вщухав, дядьки, натомлені, швидко засинали, хто де примостився, як хто уклався.