І будуть люди

Чи то пересидів, чи горілка ударила, тільки стали вони, мов дерев’яні: тремтять, зламуються у колінах, не хочуть нести хазяїна.

— А ти посидь, посидь… — вмовляє його Федько. — Ось вип’ємо ще по одній, погладимо дорогу. Та не побивайся за нею: їй-бо, жінки й понюшки не варті!..

Оксен врешті знаходить у собі сили відірватись од столу. Дякує за хліб-сіль, за ласку.

— Братику, ви ж приїжджайте, не забувайте… Коли ми ще побачимось, братику?.. — тихо плаче Олеся.

«На тому світі, сестро», — хотів відповісти Оксен, бо знав, що більше й ноги його не буде в оцій хаті.

— Як бог дасть, то ще побачимось. Прощай, сестро…

Федько провів Оксена аж за ворота, помахав услід рукою. Тільки Оксен вже не бачив того прощального жесту: як сів, як одвернувся, так і не оглянувся до самого хутора.

А заїхав у двір, побачив старшого сина, що саме вийшов із корівника, не витримав — поскаржився, скліпуючи набряклими повіками:

— Покинула нас мати, Іване.

Стояв згорблений, старий, якийсь аж нижчий на зріст, чекав утіхи, ласкавого слова. Й Іван, ображений за батька, обпалений жалем до нього, лютою відразою до мачухи, дзвінко відповів:

— Яка вона нам мати! Жили без неї і жити будемо! І вам, тату, не журитись — радіти треба, що її спекались…

Не цих слів чекав Оксен — не принесли вони йому втіхи. Побрів у хату, поскарживсь Альошці:

— Покинула нас мати, Альошо.

Альоша заморгав-заморгав світлими віями, жалісливо подивився на тата: цей все віддасть, аби втішити батька.

— Будемо молитися богові, щоб змилосердився над нами…

А вже у ліжкові, в отій холодній самотній постелі, думав Оксен, що ніколи не зможе простити дружині оцього дня. Ніколи. Довіку…

Отакі невеселі спогади розбудила, сама того не бажаючи, Марта. І Оксен довго не спав, заколисуючи невигойну образу, наче злу, неспокійну дитину.

Марта прийшла, як і обіцяла, наступного дня, щойно сонце освітило скупими променями вкриті першою осінньою памороззю трави й кущі. Постукала у ворота, весело погукала:

— Хазяїн, одчиняйте!

І за якийсь час ожила, освітилась Івасютина хата, заклубочила сизий димок до блідого неба. Зголодніла піч пожадливо жерла солому, гоготіла, ковтаючи чавуни та горнята, а згодом лише посапувала задоволено й сонно ситим теплом.