І будуть люди

— Я винна?! Я?

— Марто, чи не пора тобі вже одуматись? Навіщо ти робиш із себе посміховисько на все село?

— А яке мені діло до села?

— Сором, Марто, таке витворяти!

— А що мені, черницею жити? Сам пристроївся, а мене — в монастир?!

— Хоч на дітей своїх оглянься, Марто. Як вони про тебе думатимуть, коли виростуть?

— Зась тобі до моїх дітей! Наплоди собі з отією стриженою та й нянькайся з ними, а я своїм сама раду дам!

— Послухайся доброго слова: схаменись, поки не пізно.

— Схаменутись?.. І не подумаю! Всю себе за димом розвію! Всю!.

. В горілці втоплюся! В любощах задушуся! А тоді — пропадай усе пропадом!..

Не вдалася серйозна розмова із Мартою. Почалася з крику — криком скінчилася. Хряснув Ганжа спересердя дверима та й подався з двору.

А все ж відвідини не минули безслідно: після того Марту не бачили більше коло сільбуду. Даремно прокрадалися парубки на завмерле подвір’я, стукали в неосвітлені вікна: ніхто не озивався, не одчиняв поспіхом двері, не стрічав бентежним смішком.

Згодом селом поповз поголос: Марта злигалася з Івасютами.

Пішла на хутір Іваськи, незвана, некликана, довго стояла біля воріт, аж поки на собачий гавкіт вийшов Іван. Придивився, впізнав, пішов непоквапом, гримнувши по дорозі на пса.

— Добридень, Іване!

— Здра… — озвався Іван, дивлячись мимо Марти у степ. — Чого вам?

— Батько дома?

— Та дома.

— То, може, ти хоч у двір пустиш? Чи отак і стоятимемо до самого вечора?

Іван неохоче відчинив хвіртку.

— Заждіть, я собаку притримаю… Та цить ти, дияволе!

Лукава усмішка на мить ворухнула Мартині вуста: догадувалась, чому Іван так непривітно її зустріча.

Та що ж подієш, Іванку: всім не вгодиш, на всіх не настачишся! Вона опасливо обходить рудого чорта, що аж харчить, видираючись з Іванових рук, швиденько прослизає у сіни. Аж тут відчуває себе в безпеці і, не чекаючи на Йвана, відчиня хатні двері:

— Доброго здоровлячка! Хліб та сіль!

Бо там саме підвечерювали: чистили круто заварені крашанки, тикали в сіль, непоспіхом несли до рота.

Оксен їв із таким виглядом, що важко було довідатися, подобається йому ота їжа чи ні. На Альощиному ж обличчі гуляла неприхована відраза: відколи мачуха залишила хутір, крашанки стали основною поживою Івасют. Наварювали відразу сотню, не менше, щоб не возитися щодня біля печі, давилися перевареними, синюшними крашанками вранці, в обід і увечері, й Альошці здавалося, що він отак з крашанкою у роті й помре.