І будуть люди

 — Мало із Мартою клопоту, так на тобі на додачу ще й цю відьму! Іч, лящить! Завелася, либонь, до самого ранку…»

Хоч і відійшов Ганжа за добрі гони, а в’їдливий бабин голос і сюди долітає розлюченим виляском.

«А може, не йти сьогодні до Марти? Якось іншим разом… Десь при нагоді, зустрівшись, сказати, усовістити, умовити… Може, й сама одумається, переказиться та й затихне. І не буде кожен сопляк виймать нею очі, вичитувати, наче малому… Тільки ні, не одумається! Тож краще відбути одразу…»

Мартину хату видно іздалеку: світить весело вікнами, запрошує гостинно до двору.

Ще й ворота навстіж: не зачиняються, мабуть, ні вдень ні вночі. Та й нащо їх тепер зачиняти? Кого стерегтися, від кого ховатися? Вільний птах тепер Марта: кого захоче, того й приголубить, кого уподобає, з тим і ночує.

Ганжа як одчинив двері, так і застиг на порозі: крик, регіт, аж у вухах лящить! Марта забрала з собою чи не всіх парубків та дівчат, що товклися біля клубу, та й приволокла до себе додому. Стоїть посеред хати, розчервоніла, з по-дівочому спущеними косами, в одній руці — чарка з горілкою, а в другій — квач, наквацьований дьогтем.

Перед нею звисає із сволока на суровій нитці великий калач, звисає так, щоб нелегко було його ротом дістати. Беруть по черзі парубки кочергу, осідлують, буцім коня, та й скачуть до калача — пробують ухопить його зубами, одкусить хоч шматочок. Дістав — твоє щастя: пий чарку горілки, цілуй захмелілу молодицю в гарячі вуста, а не дістанеш — не прогнівайся, підставляй свою пику! І під регіт, під виск наквацьовує Марта невдаху так, що біліють тільки очі та зуби.

Гамір поволі вщухав: помітили Ганжу.

Ось котрась із дівчат повернулась, писнула наляканою мишею. Он уже й хлопці, побачивши голову, швиденько кидають на долівку цигарки, чавлять їх каблуками. А який сидів, обіймаючи любку за стан, враз відсмикував руку та й ховав її до кишені: і я — не я, і рука, як бачите, не моя! Ось уже й парубок, що саме їхав до калача, осідлавши рогач, застиг розкарякою.

Так, немов не Ганжа — сам нечистий появився у дверях, і дерев’яний кінь вирвався йому з рук та й ударився залізною головою об тверду, затанцьовану, вгуцану долівку. Ось уже й сама Марта, вражена несподіваною тишею, повертається до дверей та й стрічається поглядом із Василем.

— Добридень у хату! — вітається хмуро Ганжа.

Гнів, подив, сум’яття промайнули у Мартиних очах, затремтіли високі, шовковистою травицею встелені брови.