І будуть люди

Ох ти, господи, що ж його робити тепер?!

— Та вже ждіть, поки випустять…

— А як скоро не випустять? Хоч би стара приїхала, то я б їй сказав, а то пропаде кабанчик ні за цапову душу! — бідкався далі Гайдук. — Ті ж песиголовці тільки про вулицю й думають, як сам не доглянеш — усе за вітром пустять… І як це я забув їм сказати!

Іще довго бубонів розпачливо Гайдук, побиваючись за кабанчиком, а Оксен мовчав: знову думав про своє. За господарство не вболівав, Іван, слава богу, пішов у діда — за всім догляне, всьому дасть лад.

І не знає того, що Таня збирається в дорогу.

Ще звечора прийшла Гайдучиха. Посвітила скорботно очима, ворухнула сухенькими вустами:

— Збираюся завтра провідати свого. Мо' з нами поїдете?

Тані відразу ж вдарила думка про маму: провідати її, довідатись, як живе, як здоров’я. Спалахнула зраділо, простягла до старої худенькі долоні:

— Поїду!.. Неодмінно поїду!.. Зупинимося в моєї мами — там є де переночувати!..

Гайдучиха підозріло подивилася на молоду жінку: з чого б ото так радіти? Чоловік у тюрмі, а вона вся аж світиться.

— То завтра в обід і поїдемо. Прощавайте.

Таня провела її аж за ворота. Відчувала себе трохи ніяково за отой мимовільний спалах радості, хотіла переконати себе, що їде тільки до чоловіка, але нічого не могла вдіяти з собою…"

"Бо за оцей місяць не зуміла прижитися й на мізинчик. Почувала весь час себе так, наче ось-ось має забратися звідси. Поїхала б з легким серцем, забула б одразу і хутір, і хату, і оте страшне ліжко, до якого лягала щоночі, як у домовину.

«Господи, яка я погана! — кидається Таня до своєї, татової і маминої ікони, що нею її благословили. Божа мати має на ній добре обличчя і сумні, лагідні мамині очі.— Матінко божа, помолись за мене, грішну, заступись перед богом! — так, як благала в дитинстві свою матусю умилостивити розгніваного тата. — Ти сама, мабуть, знаєш, як тяжко жити з немилим чоловіком… То всели в моє серце жаль до нього: він такий тепер нещасний!»

Переконувала діву Марію так палко, так гаряче, наче вона була простою собі жінкою, а не матір’ю божою.

В той же вечір почала збиратися в дорогу. Затіяла пекти свіжий хліб і пиріжки — передачу Оксенові. Вже звикла за цей місяць до того, що на стіл ніколи не подавали свіжого хліба: менше з’їдять. Але тепер Оксен у в’язниці, то йому сором було везти черствий.

Допомагала їй Олеся.