І будуть люди

Молитва приносила заспокоєння: кров уже не бухала в голову, тіло не повнилося жаром. Нищечком лягав у постіль і засинав, намагаючись не діткнутись до тіла дружини.

І зараз його найбільше мучила думка, чи Таня жаліє за ним. Чому вона так нерухомо стояла, коли його вели з двору, що означав той застиглий погляд? Ось за що віддав би зараз Оксен не один день життя, ось про що молився підсвідомо до бога!

Гайдук же підвечір, коли вже лягали спати, тихо покликав:

— Оксене!

— Чого вам? — озвався Оксен.

— Я в ту ніч у тебе ночував. Чуєш, Оксене?

— В яку ніч? — не зрозумів одразу Оксен.

— В ту, коли отого нечестивця хата згоріла.

— Ганжі?

— А то ж якого собаки?

— То ви, дядьку, його хату спалили? — аж звівся на лікоть Оксен.

— Не я, а бог! — суворо відповів Гайдук. Поворушився сухенькою тінню — ліжко тільки рип-рип, з накипілою злістю додав: — Думав, і він там згорить, а, отже, й вогонь не бере, розпроклятого!

— То ви, знацця, спалили, — промовив задумано Оксен.

— Не твого це розуму діло! — відрубав невдоволено Гайдук. — А ти так і на допиті кажи: ночував у мене дядько Гайдук — і квит! Бо як один за одного не будем стояти, нас комисари скоро до стінки притулять!

Оксенові так і сипонуло поза спиною морозом. Наче стояв уже, притулений спиною до нахололої стіни, босий, роздітий, а в груди йому цілять чорні жала гвинтівок…

«Ні, ні, ти не допустиш, всемилостивий, безневинної загибелі раба твого! Ти врятуєш мене, боже!» І так жалко себе стало Оксенові — аж сльози запекли на очах.

— Чуєш, Оксене? — вимогливо лунає голос Гайдука.

— Та чую, — неохоче відповідає Оксен. — Спіть уже…

Але на старого наче наїхало. Тільки Оксен, трохи заспокоївшись, склепив повіки, тільки став поринати в сон, як йому просто у вухо вдарив гарячий шепіт Гайдука:

— Оксене, ти ще не спиш?

— Та почав уже дрімати… Спіть уже, дядьку, бо скоро й ранок…

— Та де в біса заснеш, коли я забув сказати своїм лобурякам, щоб дірку в хліві залатали! — сердито озвався Гайдук.