І будуть люди

Тоді Свирид, враз пропалений підозрою, плечем висадив двері, заскочив, до хати, став коло одвірка, щоб ніхто не прошмигнув мимо, кресонув-сипнув колючими, злими іскрами на трут. При кожному вдарі кресала об кремінь вилітав снопик вогню, вихоплював з темряви невпізнанно хиже обличчя Свирида, з загостреним, видовженим, як у нечистої сили, носом. І мачуха, що прокинулася від грюкоту, забилася, перелякана на смерть, аж у куток, зібрала на грудях розстебнуту сорочку.

— Ой, хто то?!

— Дай вогню!

Тільки зараз — по голосу — пізнала вона чоловіка.

— Боже, що сталося?

— Чого не відчиняла?

— Я не чула.

— Не чула?

Свирид підозріло обмацав очима всі закутки, навіть заглянув під піл, важко пройшов через сіни в другу кімнату. Посвітив на скутих сном хлопців, постояв, прислухаючись, як вони дихають, заспокоєний, повернувся до жінки.

— Ти куди? — спитала вона, помітивши, що він збирається з хати.

— Двері навішу, — буркнув зніяковіло Свирид.

Потім уже, роздягаючись, сказав дружині, що ображено схлипувала в темряві:

— Ти от що… плач не плач, а застану із ким — уб’ю обох: і тебе, і його! Так і знай!"

"Та мачуху, видно, не злякала сувора погроза, а може, й забула про неї: на другу весну, якраз у ту пору, коли почали розквітати сади, вона втекла з Василем, захопивши з собою Олесю.

Серед ночі проснувся Оксен від того, що хтось товк його в боки.

— Де Василь?

Не діждавшись синової відповіді, Свирид швиргонув на долівку Василеву ковдру, шваркнув її щосили ногою, вибіг із хати. Оксен притьмом ускочив у штани, майнув услід за батьком: похололим серцем відчув — сталася біда!

Свирид уже метався під стайнею: зривав із дверей замок, аж стогнало залізо. Замок застряв товстою дужкою в скобі, ніяк не хотів піддаватися — Свирид ухопив його обома руками, люто шарпонув — разом із м’ясом видер скобу з товстої соснової дошки.

— Викочуй воза!

Поки Оксен, ухопившись за голоблі, викочував з возівні воза, Свирид вивів жеребця, викинув услід збрую. Відчувши волю, буланий задер догори голову, заіржав, виграючи лискучими м’язами. Свирид люто шарпонув його за вуздечку, вдарив у морду кулаком — буланий аж поточився, присів на задні ноги, схрапнув перелякано, — став заводити поміж голоблі.