І будуть люди

Ледве вдалося старому розборонити забіяк: стуляючи подрані сорочки, люто сьорбаючи розквашеними носами, поривалися один до одного, як розпалені півні.

Після цього Василь у думці прощався з роботою, але Свирид розсудив по-іншому: битися бийтесь, тільки робіть це так, щоб ішло на користь хазяйству.

На косовиці поставив їх один за одним: попереду пустив Василя, а позаду — Оксена. Зняв бриля, перехрестився, пригасив у очах хитрі вогники:

— З богом, косарики!

До обіду Василь ухоркався так, що його хоч у перевесло крути.

Гнав покіс перед собою, не зупиняючись, та й де ж тут зупинишся, як позаду — вжик!.. вжик!.. — обпікає п’яти гостра Оксенова коса. Трохи пристанеш або зазіваєшся — і сіконе Оксен по литках косою — підсіче свого лютого недруга, назавжди одучить ходити на вулицю, верховодити на вечорницях.

Після обіду лежали в тіні під возом, як запарені бички, — ніяк не могли остудити запалені тіла.

Відпочивши, знову зайняли ручки.

Тепер уже Оксен вів перед, а Василева коса пекла йому п’яти."

"На другий рік, на початку січня, мачуха народила дочку. Батько дістав з горища почорнілу від часу колиску, почепив її посеред хати на залізному гакові, надійно вбитому в сволок, торкнув збентежено пальцем — колиска гойднулася, попливла у повітрі поцяцькованим човником.

Ніхто не знав, скільки їй літ, цій колисці. Її перевіз сюди з старого дворища ще дід, який сам колись гойдався в ній — пускав беззубим ротом бульки, простягав рученята до маминої циці.

Люди народжувалися, виростали, старілися, помирали, лягали в інші, печальні колиски, що їх гойдала тільки смерть, а колиска оця невтомно погойдувалася, обспівана, облюляна терпеливо-ласкавими жіночими голосами.

І не один Івасюта вивалювався з неї, як голопузе пташеня з гнізда, лунко й вагомо стукався великою головою об тверду негостинну долівку, а потім цвякав, безпорадно й жалісно, аж доки стривожена мати забігала до хати — клала назад у колиску.

Вона не злопам’ятна, оця старенька бабуся. Виняньчить чергового нащадка Івасют, діждеться, поки мале зіпнеться на ноги, та й мандрує собі на горище, в забуття й пилюку, лежить, мудра й терпляча, як саме життя: «Знаю, що зараз вам не потрібна, що ви не згадуєте про мене ні взимку, ні влітку, але не дуже краюся цим. Такі вже ви всі, люди, — легко забуваєте добро і довго пам’ятаєте зло.