І будуть люди

— Спершу, за твердим завданням, сто п’ятдесят, а тоді ще двічі накидали. Так що разом — двісті сорок пудів… Та я ось і квитанції покажу.

— Не треба.

Гінзбург записав, склав блокнот, заховав до кишені:

— Завтра з’ясую. Все, що взяли зайвого, повернуть.

— Дякую! — мовив стримано Васильович. — Тільки не подумайте, що я навмисне… Так, до слова прийнялося.

— Нічого, нічого. Це добре, що ви розповіли. Це — непободство, і з ним ми будемо боротись. Нещадно боротись!.. А йдемо ми, Васильовичу, правильною дорогою. Тільки дорога ця ще ніким не проторена, не розвідана, от і помилки…

— Та воно, звісно.

Кінь на чотирьох, і то спотикається.

— От ви, Миколо Васильовичу, не підете в колгосп, — знову повернувся до попереднього Гінзбург. — Гаразд, хай буде так: колгосп — справа абсолютно добровільна, ніхто вас силоміць туди не пожене… У вас один син?

— Одинак.

— А могло бути двоє чи навіть троє?

— Звісно, могло б!

— От уявіть, що у вас три сини, а не один. Виростуть, одружаться, доведеться поле натроє ділити.

А в синів підуть свої сини — знову діли. А правнукам уже й ділити нічого буде!..

— Можна і не ділити.

— Як же тоді бути?

— А отак. Кого — у науку чи там до міста, а кого — при землі. Двоє лишаться удома, оженились — живіть собі нарізно, а господарюйте укупі!

— Так що ж це виходить: знову колгосп? — не втримався од сміху Гінзбург.

— Колгосп не колгосп, тільки це одного батька діти, якось помиряться. А спробуйте-но чужих до гурту стягнути!

— А як тоді ТОЗ? Он скільки у вашому ТОЗі, і господарюють, та ще й непогано!

— Е-е, ТОЗ!.

. ТОЗ — одне, а колгосп — зовсім інше! У ТОЗі — я хазяїн, що хочу, те й роблю, а в колгоспі — землю оддай, худобу оддай, то хто я такий після цього? Затичка! В яку дірку захочуть, в ту й заткнуть, куди скомандують, туди й біжи… Ні, Соломоновичу, що не кажіть, а моя гадка така: про колгосп іще рано нам думати! От хай отакі, як Твердохліб, зорганізуються, а ми подивимось, що у них вийде…

Звівся, позіхнув, перехрестив розтуленого рота.

— О-хо-хо! Робимо, як чорні воли, а спочити все ніколи.

Раніше хоч попи втішали: помрете — на тому світі царствіє небесне буде, а теперечки уже й того світу нема. І нікуди хліборобові податись, нічим утішитись."

"— Заждіть, — озвався Гінзбург, і худе, втомлене, нервове обличчя його просвітлішало. — Дайте нам час, Миколо Васильовичу! Набудуємо заводів, пустимо на поля трактори, електроплуги, завалимо село машинами: самі того світу не захочете!

— Дай боже, — погодився Васильович.