І будуть люди

Буланий легко ніс дрожки по вузенькій, підкованій морозцем доріжці, і вже не мідним п’ятаком — золотим червінцем виблискувало Сонце посеред високого, прохолодною блакиттю окутого неба. Скрізь, куди не глянь, панували чисті, не змішані один з одним кольори: від соковито-зеленої озимини до масного чорного зябу. І навіть поодинокі клапті стерні, побляклі під осінніми дощами, знову набрали золотистих тонів. Це був останній проблиск життя перед тим, як завмерти, поринуть у небуття під одноманітний колір зими з бузково-холодними тінями.

Останнє прощання з літом, з теплим веселим привіллям, що вимагало не голосної розмови, а тихих думок, не палкого полум’я, а спокійного вогню. І ледь помітного усміху, повитого зажурою, якраз отакого, що в Ганжі на вустах.

Він і сам не знає, звідки взялась оця безпричинна печаль, що непомітно всоталась у нього, наколювала серце тоненькою голочкою. Не було, здавалося, жодних причин для зажури, все, чого прагнув, знайшов: хорошу дружину, цікаву роботу, добрих людей, а от завівся у ньому якийсь шашіль і точить, і точить, — сипле та й сипле трухою.

Шашіль той — від стосунків із Ольгою.

Здається, любив її глибоко й щиро. Повертаючись із роботи, поспішав мимоволі, щоб швидше стрінутися з нею. Відчував оту схвильованість, оте оголення почуттів, яке з’являється кожного разу, коли приходить справжнє кохання. І протягом дня не раз ловив себе на тому, що з ніжністю думає про неї: що вона зараз робить? З ким розмовляє? І чи згадує про нього?

Любив тримати її руки — міцні невеликі долоні, завжди гарячі, навіть коли вона входила з морозу.

Обіймати за плечі, за тонкий, як у дівчини, стан, щоб її голова лягала йому на плече, м’яко й довірливо. Пестити її тіло, дотикатися щокою, цілувати оксамитову шкіру. І навіть ві сні відчувати, що вона — поруч. Що досить проснутись, щоб зустрітися поглядом з сірими, завжди такими чистими очима, що коли б вони не наповнювались весь час чи то усміхом, чи задумою, а іноді й гнівом, то здавались би порожніми.

— Чого ти так дивишся? — питала вона в такі хвилини.

— Хочу знати, що у тебе отам, — відповідав він серйозно, проводячи пальцями по її чолу.

Бо вона весь час була для нього загадкою. Бо його не раз огортала розпука, що він ніколи не зможе довідатися, що вона зараз думає, які образи криються за отими ясними, чистими такими, а водночас такими таємничими для нього очима.

Бо вона не раз дратувала його.

Особливо в останній час.

Різкістю суджень. Категоричністю висновків. Прямолінійністю.