І будуть люди

Ясно, холодно горіли осінні зірки, і місяць як не горнувся до них, все не міг зігрітися і брів собі геть, одинокий, сумний, в передчутті зимових морозів. А Володі на все те було наплювати: йому жарко й без літа, ясно й без сонця!

Повертався Володя під веселий перегук досвітніх півнів, які щосили вимахували крилами, намагаючись розігнати густу осінню пітьму, і не чув того співу: йому все ще дзвенів, все лунав голос Марусі.

Зайшов до хати — мати відразу ж прокинулась:

— То ти, Максиме?

Не розсердився цього разу на отого «Максима», з внутрішнім усміхом відповів:

— Я, мамо.

— Я, сину, спала, оце тільки проснулася…

Лежить, не питає, де був, од кого прийшов. Давно вже минули ті дні, коли допитувалася, — ще як був отаким, по груди. Влетить, було, в хату, задиханий, очі так і горять, чубчик прихоплений вихором.

— Мамо, що їсти?

Сьорбає, аж борщ від нетерплячки проливає, а вона над ним:

— А де ж це ти, Максиме, ганяєш? Людські діти як діти, а тебе не докличешся, не дозовешся.

Було колись… А тепер не питає: вже дорослий. Діло, звичайно, у них молоде, то й часу не рахують… Тільки ж, сину, якби ти знав, як довго матері відміряти його, оцей час, ждучи тебе додому…

— Максиме, чого ж бо ти не лягаєш? Лягай, сину, бо й не виспишся!

— Зараз, мамо.

А сам — рип-рип по хаті, хить-хить із кутка в куток. Аж мати стривожилась:

— Чи не сталося чого, Максиме?

— Сталося, мамо, сталось, — щасливим усміхом бубнявіє голос Максима.

В старої стерпли і руки, і ноги. Ждала, молила у бога цієї хвилини, а настала — сама не знає, чому налякалася. Так налякалась, що й голос зник!

— Ви ж чого мовчите? — вже занепокоєно Володька. — Самі ж казали, щоб женився! А тепер, може, й не раді?

— Та де б же я, сину, була не рада! — нарешті повертається до матері голос. — Як же мені твоєму щастю та не радіти!

А сльози вже — кап та кап. Сказано ж: старе — гірше малого.

— Марусю, сину, береш?

— Та Марусю ж…

Що ж, хай і Марусю, мати нічого проти неї не має. Дівчина вона скромна, не з отих вертихвісток, що хлопців самі у клуні затягають, що про них у селі кажуть: як через поріг перелізло, так і в кінське влізло. Що ж, Маруся — нічого… Не ганяє з отими навіженими, що закривають церкви та викидають із хат образи…

— Коли ж весілля, Максиме?

— Чим скоріше, тим лучче.