І будуть люди

Не втаїла нічого, була як на сповіді.

Федько похмуро слухав. Раптом потягнув за віжки, став розвертати жеребця.

— Федь, ти куди?

— За Андрійком, — не оглядаючись, відповів Федько. — Наб’ю отому гадові морду, заберемо Андрійка та й відвезу вас до мами.

— Федю, постій! — злякалася Таня. — Я не можу так, Федю!

Той, не слухаючи її, уперіщив жеребця батогом, Таня зіскочила з дрожок, мало не впала:

— Я не поїду з тобою.

Федько зупинив коня, підійшов до сестри, замахнувся батогом:

— Сідай, кажу! Ну!.

— Не сяду!

— Брешеш, сядеш!..

Кинув батіг, підскочив до неї, вхопив за плечі, трусонув — в Тані мало голова не злетіла з плечей.

— Зробиш, як я кажу!..

Таня орала землю ногами, видиралася з рук. Коли він посадив-таки на тверді голі дошки, вона знову зіскочила:

— Не поїду!

— Ну, як знаєш, просити не буду, — охолов враз Федько. Сходив за батогом, розвернув коня, непривітно сказав: — Тоді прощай, чи що?

— Прощай, — мовила Таня крізь сльози. — Прощай… Цілуй Олесю, Івасика і… і маму… — Та й пішла спотикаючись у бік хутора.

— Таню, зажди!

Наздогнав, ласкаво взяв її за руку:

— Ну, скажи, чому не хочеш, щоб я забрав тебе із собою?

— Федю, ти зрозумій: не можу я зараз!.. В нього стільки роботи, він день і ніч не спить, — все на полі й на полі… Хто ж дасть усьому лад, як я поїду?.. Хай упораємось, отоді я сама піду од нього. А так мене совість замучить, Федю!

— Ех ти, совіслива! — мовив Федько та й обійняв Таню за плечі.— На тобі, на отакій, довіку верхи їздитимуть.

— Що ж робити, такою вродилась.

— Ну, гаразд… Обіцяй тільки, як будуть непереливки, так і написати листа. Обіцяєш?

— Обіцяю…

Поцілувавши сестру, Федько скочив на дрожки, поїхав. А Таня ще довго стояла і дивилася йому вслід.

…Покинула Таня Оксена аж наприкінці жовтня, коли дерева скинули листя, а поля дихали глибокою осінню. Покинула після одного випадку, що перевернув їй душу, поклав край всім ваганням та роздумам.

Сталося це в неділю, увечері.

"Коли Оксен узяв біблію, в Тані похололо в грудях, тривожно забилося серце: пригадала оту чисту сторінку, що її вирізала, готуючись до уроків з Ганниними близнятами. Оту саму сторінку, на якій вивела перші літери, аби навчати дітей письму. А Оксен, відкашлявшись, з побожно просвітленим обличчям розкрив важку палітурку і закляк, дивлячись туди, де мала бути цупка, біла, незаймано чиста сторінка.