І будуть люди

Все щось шукаючи і все чогось не знаходячи… Заклопотано, настирливо шукав щось, зовсім, здається, забувши про товаришку Ольгу, яка вже ображено дивилась на нього.

— До чого ж ти черства людина, Григорію! Хоч би поздоровив…

Ах, Ольго, Ольго! Яка ти сліпа, яка ти жорстока, товаришко Ольго!

— Вітаю… вітаю… — забубонів Гінзбург, нишпорячи та й нишпорячи в отих клятих шухлядах. — Щиро вітаю…

— Ганжа передав, що завтра починають косити. Чекають на тебе. Ти, здається, їм обіцяв?

— Жнива?.. Ага, жнива… Пам’ятаю… Чого ж, пам’ятаю… Тільки, знаєш, завтра приїхати не зможу.

Приїду пізніше, коли молотитимуть… Так, так, коли молотитимуть…

І все — шасть, шасть у шухляді руками. «Що він там забув? — дивується Ольга. — Ні, він таки хворий!»

— Григорію, тобі треба сходити до лікаря!

— До лікаря? Що ти! Я зовсім здоровий! — хрипло засміявся, кашлянув. — Ти пробач… ти вже йди… Бо в мене тут справ…

Товаришка Ольга знизала плечима. Ображена, звелася, кивнула на прощання, пішла з кабінету.

Лише тоді відірвався Гінзбург од столу — подивився їй вслід. Зачинилися двері, кроки Ольги затихли, а він усе дивився й дивився застиглим, тоскним поглядом. Потім зітхнув, потер чоло. Обережно позасовував шухляди, так обережно і делікатно, мовби стіл був живою істотою. Спробував пригладити волосся на голові, тільки нічого тим не добився — волосся як стирчало, так і продовжувало стирчати. Тоді Гінзбург осмикав гімнастерку, вийшов у приймальню, винувато сказав секретарці:

— Я, мабуть, піду сьогодні раніше додому: щось у мене з головою… Так, із головою…

І вийшов з райкому.

На другий день Гінзбург поїхав на села: враз спротивився йому й кабінет, і оці нескінченні розмови по телефону, суперечки й наради. Потягло на простір, на свіже повітря, до людей.

Цілісінький тиждень пропадав по селах: разом із дядьками косив, звозив снопи, складав у копи, і зморений, втомлений, запечений на серпневому сонці, з остюками в густющій чуприні, падав на постелений якоюсь турботливою рукою кожух, засинав, як убитий.

А бувало, допізна сидів на колодках в гурті дядьків, вів непоквапливі розмови. Починалися вони завжди майже однаково.

Із того, що котрийсь із дядьків, погасивши об долоню цигарку, запитував:

— От ви, товаришу секретар, ви вчена людина, багато світу бачили… То скажіть нам, що таке оті ножиці?

І чого вони стрижуть тільки селян? На нас що, вовна лучча?.."

"І Гінзбург починав терпляче пояснювати.