І будуть люди

Забуде хоч на хвилину про оту світовую розлучницю та й наважиться заслати вусатих старостів — веселих мисливців за красною куницею, щедрих купців, ловких послів од молодого «болярина», таких уже ловких, що «нам аби чарка, а то й чорта з рогами тобі, болярине, висватаємо!»

І висватають. Такого чорта в спідниці висватають, що, дивись, за рік або два од гордого «болярина» лишаться тільки недогризки.

Але Володя поки що не думає засилати старостів. Чимчикує поруч із лікарем, розповідає йому про хвору матусю.

Лікар довго оглядав та вислуховував матір.

А коли Володя, що на той час вийшов у сіни, знову ступив до хати, товариш Довбишенко замислено постукав трубкою себе по долоні, а мати, знесилівши від отого «дихайте — не дихайте», пластом лежала на постелі.

— Пневмонія, — сказав лікар, коли Володька підійшов до нього. А потім, помітивши, що той нічого не зрозумів, назвав материну хворобу простіше: — Запалення легенів. Треба, хлопче, матері твоїй серйозно лікуватися і стежити за тим, щоб не було ускладнень… От випишу рецепт, підеш із ним у Хоролівку в аптеку, там дадуть ліки, — у порошках і пляшці.

То нехай мати порошки оті ковтає що дві години, а ліки п’є по столовій ложці тричі на день…

Дивлячись, як лікар виписує рецепти, Володя лише кивав головою. Він уже думав про те, на кого покине матір, коли піде до Хоролівки. Вирішив зайти до сусідки, попросити, щоб доглянула.

Провівши лікаря до дядька Миколи, Володя відразу ж ліг спати: мав вийти ще до світанку, щоб на ранок бути в Хоролівці. Крім аптеки, надумався Володя ще й трохи побазарювати: продати пудового кабанчика, бо вдома не було ні копійки грошей.

Мати спершу противилась, та мусила врешті-решт погодитись: в хліві рохкає ще одна льоха, вистачить поки що й однієї, а гроші ж зараз он як потрібні! Треба ж купити і гасу, й солі, і сірників та й справити дещо по хазяйству.

Проснувся, коли ще було темно. Ніяк не міг зрозуміти, рано чи пізно (не хотів світити сірника, щоб не розбудити матір), тому ще трохи полежав, доки почали перекликатися півні.

Аж тоді схопився, став зодягатися.

— Максиме, ти ж хоч поїж на дорогу, — застогнала мати.

— Та поїм. Ви краще спіть!

— Та не спіши, не надривай серце… Дорога ж не близька… І де ця хвороба взялась на мою голову!

Вона дихала важко, із хрипом, Володя, щоб хоч трохи підбадьорити її, веселенько сказав:

— Нічого, мамо, скоро видужаєте! Ось принесу вам ліки — враз поправитесь!

— Дай боже, сину… Ти ж дивись, не продешеви: розузнай, яка ціна, а тоді вже продавай.