І будуть люди

Не хоче уподоблятися отим міським вертихвісткам, отим соромітницям, що дозволяють собі — аж дивитися гидко! — брати привселюдно чоловіків під руки, виснути на них, забуваючи про свою гідність. Олеся скоріше вмре, аніж дозволить собі отак повестися із чоловіком.

Тільки коли завернули на тиху вуличку, вкриту густим споришем, тільки там дозволила собі Олеся доторкнутися легенько до чоловічої руки, і Федько, зворушений несміливим отим дотиком, обійняв Олесю за плечі, пригорнув і вже намірився «цьомкнути» в тугеньку, як яблучко, щічку, як вона вирвалась із обіймів:

— Шалапутний! Люди ж побачать…

— А нам що, хай дивляться, — сміється Федько.

— Пішли вже додому!

— Додому, то й додому, — погоджується Федько і йде за дружиною покірним бичком: де ти мене, Олесю, не водитимеш, а до ясел таки приведеш!

Олеся відчинила хвіртку, пропустила наперед чоловіка.

…Федір стоїть посеред кімнати, зирить на Олесю так, що їй аж жарко стає. І, щоб розвіяти збентеження, вона удає, що дуже стурбована відсутністю сина:

— Де ж це Івась? От горе з цією дитиною: як тільки випустиш із хати, так і повіється бозна-куди!

— На те він і парубок, — каже Федько, мимоволі згадуючи своє шалапутне дитинство.

— Балуєш ти його, — однак ні в очах її, ні в тоні не вловив Федір і натяку на докір: була рада, що чоловік любить сина.

Івась немов тільки й чекав на той поклик. Не встигла мама зачинити вікно, як він уже й на порозі. Синок — весь у Федька, такий же циганкуватий вилупок, як і татуньо: жук жуком, а очища — як чорні жарини! Дівчата, як тільки спіймають, так і хапають відразу на руки і душать в обіймах, пестять, цілують, а він пручається:

— Пустіть!

Олеся гримає на дівчат, Федько ж тільки сміється: хай привчається змалку.

Ще коли синок лежав у колисці, Федько, підпивши на червоних хрестинах, взяв у одну руку шаблюку, а в другу — срібну, на довгій ніжці чарку та й простягнув Івасеві. Синок, не довго думаючи, однією рукою — за шаблюку, другою — за чарку.

— Добрий козак виросте! — зрадів Федько, розчулено скліпуючи очима.