І будуть люди

Приймали печальних гостей Оксен та Ліда: мама, зламана горем, не годилася ні на що, Тані ж чомусь було аж гидко дивитись на наїдки-напитки, що стояли на столі. Щось нечисте, щось образливе вбачалося їй в отому усьому: щойно плакали, щойно тужили, проголошували молитви, а тепер будуть їсти і пити, чавкотітимуть, запихатимуться, набехкуватимуть свої ненаситні утроби!

Тому всі оті сльози, всі слова співчуття та жалю за небіжчиками, що слухала їх по дорозі на кладовище, здавалися зараз лицемірними, нещирими, і вона не могла спекатися враження, що всі оці люди, які товпляться довкола столів, нетерпляче поглядаючи на випивку та закуску, й прийшли, власне, на похорони заради того, аби напитися та наїстися.

"До того ж вона мала бути з мамою. Не могла залишити її одну, безпорадну, згорблену, зморщену, покручену, зім’яту в клубок суцільної розпуки. Мама сиділа й мовчала, так мовби нічого не чула й не бачила, з розпатланим сивим волоссям, що вибивалося з-під чорної хустки, з набряклим вологим обличчям.

Таня причесала їй волосся, запнула, накинула вовняну хустку на плечі і тепер роздивлялася, що б іще зробити для мами хорошого. Вирішила, що не повернеться з Оксеном на хутір, а поїде до мами, захопивши із собою Андрійка: хай розважає бабусю.

Після поминального обіду, коли гості, сп’янілі й ситі, роз’їхались, почали ділити майно.

У отця Віталія родичів не було (батьки померли раніше, брати і сестри порозліталися по білому світу так, що й сліди за ними позамітало), отже, лишилися родичі Зіни: мама, Ліда, Таня та Федько. Федько чомусь не приїхав, хоч йому й послали телеграму, і Оксен розсудив так: все добро, нажите покійниками, треба ділити на трьох — на маму, Таню і Ліду.

А ділити було що. Хазяйновита Зінаїда протягом десяти років заміжжя не тільки цілувала та милувала свого чоловіка: по трісочці, по соломинці стягалася на сімейне кубельце, дбаючи про те, щоб було у них не гірше, аніж в людей. І коли Оксен та Ліда повідкривали шафи та комоди, повисовували шухляди, то в них аж очі розгорілися.