І будуть люди

Я свого он як держу!

— Держиш то держиш, тіки чого ж він тоді Прибийкову дівку ославив?

— Та він нічого з нею і не робив! — захищався уже Юхим. — То все брешуть. Вроді хлопець і поцілувати дівку не волен…

— Поцілувати-то волен, та тіки як!.. Бо щось після отих поцілунків Пріся як іде, то й пальців на ногах не бачить… Так що готуйся, Юхиме, справляти разом весілля й хрестини..!

— Та й чого б їм, парубкам отим, і не тирлуватися, — вів своє далі Іван. — В нашому ж сільбуді від нудьги й мухи всі передохли.

Володька тільки про світову революцію й думає. Вже аж голова у нього опухла від отих думок…

— І неправда, і не опухла! — заперечив ображено Володя, та Приходька не так легко запхнути за пояс:

— А що ж тоді ти із нами робиш? Як вечір, так і лекція, так і лекція… Про світову революцію та й про світову революцію… «Володю, — просимося в нього, — ти хоть би нам веселіше щось розказав, бо твоя світова уже нам осьдечки сидить!» Дак хіба ж Володьку чим проб’єш!.. «Нічого, — каже, — січас веселитися та скалити зуби, коли закордонний пролетар у кайданах ходить! Сільбуд — діло сурйозне…»

— Ви що, проти лекцій?

— Я не проти, товаришу секретар.

Воно й лекцію треба, тіки ж щоб у міру. А то — ні чхни, ні засмійся — сиди і не диш! Ми, котрі постарілі, то ще нічого, ми терпимо, а парубкам та дівчатам і поспівати ж хочеться, і потанцювати… Воно ж кров молода у жилах грає… Так де там! Забороняє Володька танцювати в сільбуді, каже, що то все буржуйські пережитки. А співать дозволяв Тільки «Інтернаціоналію»…

— А ви б, може, «Галю» хотіли? — ще з більшим запалом Володя.

— А хоть би й «Галю»! Чим погана пісня?

— Тим, що її наші класові вороги співали!

— Почекай, Володю, почекай, — вирішив втрутитися Гінзбург. — То це що ж виходить: відмовитися від усіх народних пісень тільки тому, що їх співали наші класові вороги? Так тоді давай і від повітря заодно відмовимось, бо ним же теж вороги наші дихали. Та й досі дишуть! Й од сонця, бо воно ворогам нашим світить!

— От-от! — зрадів підтримці Приходько.

 — Отак воно й виходить, товаришу секретар. Ані поспівати нашим дітям, ні потанцювати у тому сільбуді… Та й нам було б веселіше! А то вийдеш після Володьчиної лекції надвір, стоїш та й думаєш: хоть би хто вмер чи справив весілля — все було б веселіше…

— Що, хрещенику, маєш? — штовхнув Гінзбург насупленого Володьку під бік. — І нічого, брате, супитись: одержуй, що заслужив! А роботу сільбуду треба рішуче перебудувати.