І будуть люди

Да-а, глибокий плужок її проорав — не засиплеш, не перекинеш містка, хіба що сам покотишся в неї…

«Що ж робити нам, Марто, з тобою? Як іще тебе пригорнути, щоб розтопився отой холодок, як цілувати, щоб зайнялось моє серце? Як це зробити, щоб не тільки тілом — душею злитися з тобою, бо я сам цього хочу, бідна ти моя молодице!..

Ех, діла, діла! І надало ж мені отоді прийти в гості та випити самогонки, будь вона тричі проклята!» — з запізнілим каяттям думає Ганжа, йдучи та йдучи до Марти. До Марти, що замикається так, наче сотні дядьків рвуться до неї у хату, а вона воліє одчинити тільки одному.

"Котись, котись та й не вертайся довіку! Хай вічно буде ніч. Нехай буде темрява. Щоб лише зорі та місяць у небі стерегли їхній сон, їхні гарячі обійми. Та не встигне Марта наобійматися, не встигне упитись, як воно, оте сонце, з усіх ніг оббігши землю, видирається щосили на обрій, виставля свою дурну пику, світить безсоромними очима прямо у вікна.

Чого тобі треба? Що ти тут забуло? Хіба не бачиш, хто лежить біля мене?

Затуляє милого всім тілом, затримує рештки темної, милої, зігрітої теплом їхніх тіл ночі, а воно висмикує та й висмикує їх загребущими своїми руками. І немає вже Марті порятунку від сонця.

А коли Марта одного разу рипнулася була завішувати на ніч вікна, Василь зірвав рядно, кинув на лаву:

— Хочеш, щоб завтра й обід проспали?

А хоч би й проспали, Васильку, хоч би й проспали! Яке кому діло до цього? Хіба не можна хоть раз полежати вволю, поніжитись од душі, поспати по-людському, а не по-заячому?.

— Марто! Та чи ти оглухла там, Марто!.. — вже стукає сердито у шибку Ганжа, пританцьовуючи на морозі.

Ой лишенько!

Задумана Марта зривається так, що аж серце заходиться, аж темніє в очах. Намацує засув, рве його набік з таким поспіхом, наче Василеві по той бік дверей загрожує нагла смерть.

— Та заходь же, заходь. — І ще в сінях обвилась довкола нього — приросла, прикипіла.

— Сказилась, чи що? — одбивався Ганжа. — Дай хоч дихнути!

— Де ти так довго був? — наче й не чуючи, шепотіла вона, цілуючи його в шию, у підборіддя, в жорсткі, насталені морозом вуса. — Де?..

— Там, де й завжди… Ти хоч у хату пустиш, чи отак і проколядуємо в сінях до ранку?

Аж тепер трохи отямилась. Взяла його за руку, повела, як маленького, за собою.

«І що за скажена молодиця! — дивувався Ганжа, йдучи вслід за Мартою.