І будуть люди

— Отак уже й корови? Ну, паси, паси на здоров’я… Тільки що ж ми з тим молоком робитимем, яке ти заробиш? Куди повезем продавати?

Гладив синову чуприну і не знав, яка причина породила оте бажання пасти корови.

А причина була. І досить поважна: батіг. Не звичайний собі батіжок із наспіх обструганим пужалном, що ним тільки мух обганяти, а величезний, сплетений увосьмеро батожище — неодмінна, найголовніша деталь пастухового спорядження. З товстим коротким пужалном, прикрашеним химерними візерунками, з розкішною китицею, гранчастий, довжелезний батіг — король над всіма батогами, цар над всіма канчуками, гроза всякої непокірної тварі.

Його й носять не абияк, а тільки через плече, тільки так, щоб тягнувся він за гордим господарем довжелезною звивистою гадюкою. А як він ляскає! Послухайте тільки, як він ляскає!

Про такий батіг мріяв Гриша, ввіткнувшись розпашілим личком в затишні татові коліна, отакий батіг мав ковалів син Петро, що був на два роки старший від Ісаакового сина і вдвічі сильніший од нього.

З того батога все й почалося.

Бо кому з хлопчаків не кортить хоч раз, хоч однісінький раз потримати казкову ту штуку в руках, замахнутись і, завмираючи серцем, ляснути так, щоб аж небо розкололося навпіл!

— Да-ай! Ну, да-ай!..

Але Петро і не дивиться.

— Я тільки раз, — мало не плаче нещасний, простягаючи руку. — Ти ж Федькові давав…

Та в Петра серце мов із каменю.

Але і в того, що просить, воно не з лопуцька. Ходитиме весь день невідступно тінню, липнутиме смолою, чіплятиметься кострубатим реп’яхом, а таки доб’ється свого: скине Петро оту королівську відзнаку з свого плеча, дасть у тремтячі од нетерпіння руки:

— На, лясни… Тіки за це тричі завернеш корову.

Гриша не вмів ані канючити, ні приставати смолою. Хоч уже встиг познайомитися із хлопцями, однак відчував себе до певної міри чужаком, міським тубільцем серед оцих пропечених сонцем, пропахчених димом селюків, Бо не вмів іще скрутити цигарку з листка та висохлого на сонці кінського кізяка, чвиркнути слиною так, щоб уцілити за п’ять-шість кроків у тоненьку стеблину.

Не мав «курчат» на ногах і довгої торби через плече. І хоч все те сподівався з часом набути, але наперед уже знав: не скоро, мабуть, навчиться так кляндати, що й мертвий віддасть, аби тільки відчепився! Тому шукав інших шляхів, підбирав іншого ключика до Петрового серця: цілісінький день слугував Петрові, навіть не натякаючи, яку плату хотів отримати за те слугування.

Перший кидався завертати Петрову корову, коли та йшла у шкоду.