І будуть люди

Стоїть, дивиться в степ, немов чекає іще на когось. Тоді Володя дістає годинника, клацає кришкою, довго дивиться на циферблат, розбираючи, котра година:

— То мені вже пора.

Марійка мовчить.

— Так я пішов.

Марійка мовби і не чує.

Володя смикає дівчину за рукав:

— Ти чуєш: я вже іду!

— Та йди, — якось байдуже відповідає Марійка.

Тепер уже Володина черга образитися. Рішуче насуває шапку на лоба, кидає сухо:

— То бувай.

— Бувай, — неживою луною озивається дівчина.

— То я вже пішов…

Володя тупцюється на місці, вминаючи сніг, врешті, зовсім розсердившись на Марійчине мовчання, повертається до неї спиною, рушає із двору.

— Володю!

Володька аж здригається од несподіванки: дівчина як пришита йде за ним. Чи то начаклував ясний місяць, чи зорі наворожили, тільки Марійка сьогодні якась сама не своя: стоїть, дивиться на нього великими очима, дивиться так, що Володя, вкрай розгубившись, знову знімає шапку, немовби збирається молитися.

— Ти ж завтра… прийдеш? — запитує вона. І раптом рвучко обіймає його за шию, тикається в його розтулені вуста твердими холодними губенятами.

Стукнула хвіртка, майнула постать — була щойно Марійка — і нема вже Марійки! Тільки сині тіні таємниче бродять засніженим полем та безсоромний місяць відверто регоче з Володі. А той, ошелешений, навіть не здогадався її наздогнати. Стояв простоволосий під зоряним небом, і здавалось йому, що це все примарилось.

Що не було ні Марійки, ні її невмілих губенят… Поторкав свої губи, немов перевіряючи, чи не залишила Марійка чого на них, нап’яв шапку, повернув назад.

Довго чаклував під ворітьми, все надіючись, що Марійка вигляне у вікно та ще раз вийде до нього. Але Марійка, видно, і не думала підходити до вікна: темніли вони на Володю таємниче і аж трохи глузливо. Він весело помахав їм рукою і пішов додому.

Вже на краю села не витримав: побіг, широко розмахуючи руками. І коли побачив здиблену постать, що виросла зненацька ліворуч за тином з високо занесеним кілком у руках, не встиг навіть злякатися…

Свиснув-хряснув кілок, блиснуло-розірвалося щось у голові: Володя полетів у чорну прірву, що розверзлася у нього під ногами…"

"Іван все ще стояв, безтямно поводячи очима.

Володя лежав обличчям униз, далеко вперед викинувши руки, немовби поривався за шапкою, що, збита ударом, чорніла віддалік на снігу. «Убив!» — і під Іваном почали підгинатися ноги.