І будуть люди

Бо почитай, що у газетах ниньки пишеться: хазяїн — основна хвигура на селі, хазяїн, а не якийсь там голоштанник, що зроду-віку своєї земельки не мав, не знає, чим вона й пахне, а теж мені — пнеться й собі у пани та начальники!

І Оксен, що зовсім уже був підупав у двадцять третьому, що кидався у відчаї до бога: «Порятуй, захисти, укажи!..», — що не знав уже, з якого боку й підступитися до Ганжі, аби хоч трохи вмилостивити, умастили його, потроху-потроху повнився колишньою самовпевненістю і вже відважувався надягати до церкви синю добротну чумарку, а не стару, ношену-переношену дранку, що в ній порався по хазяйству.

Особливо повеселішав Оксен, як одного разу з’їздиву Яреськи — до всеукраїнського старости, що проїжджав через Полтавщину.

Всеукраїнський староста не осліпив їх, як того сподівалися, царською величчю, не приголомшив губернаторською пиховитістю. Був у простенькому робітничому піджачку, у вишитій червоними та чорними хрещиками полотняній сорочці,— ну звичайнісінький тобі дядько! — зустрівся б з отаким десь на вулиці й не оглянувся б.

Запросивши їх до вагона, вгощав чаєм, і вони, обережно тримаючи тонкі склянки поміж заскорузлими пальцями, витираючи шапками розпарені лоби, все приглядалися та примірялися, вижидаючи слушної хвилини, аби запитати про оте основне, заради чого, покидавши гарячу роботу вдома, з’їхалися за багато верстов до цього вагона.

Посміюючись на оті селянські хитрощі, Петровський (не один уже раз приймав отаку делегацію!) з грубуватою одвертістю сказав:

— От що, дядьки! Їдьте собі спокійно додому та працюйте.

І ніхто вас не буде чіпати.

Іменинником повертався додому Оксен. Доїхав до свого лану — не витримав: зліз, пройшовся по озимині, що густою щіткою визеленила його рівні, як стіл, десятини, присів, провів долонею по молодих пружних стеблах (ляж — не прогнеться!), жадібно вдихнув із дитинства знайомі й милі гіркуваті пахощі прогрітої сонцем землі. А над ним, аж подзвонюючи від кришталевої прозорості, розгорталася весняна благодать.

Земляною зеленню і небесною блакиттю, цнотливою білизною хмаринок і по-хлоп’ячому несміливою зальотністю вітру. Маревним тремтінням попри самого обрію й золотистим теплом. І такою чарівною, такою бадьорою свіжістю, що аж серце замре, аж в грудях залоскоче від легкої раптової радості!

Що б, здавалося, іще треба Оксенові! Ось твоя земля, твоя праця, он твоя оселя, твій затишок, твоя дружина й сини — твоя повна чаша, з якої скільки не пий, ніколи не вип’єш до дна.