І будуть люди

Темним лахміттям розповзались хмари, жаринами розкиданого багаття дотлівали зірки. Ще звечора сірим попелом притрушували землю сутінки, а тепер вони потемнішали, згускли, втратили останнє тепло, і вже понад ярами та байраками починає спливати біленька пара: то сонна земля легенько дихала тисячами прорізаних ротів, спочиваючи після довгого, переповненого турботами дня.

— Федю… як же так?

— Не скигли.

— Ти ж клявся… обвінчатися… в церкві… з батюшкою…

— Дурна ти, дурна! Та який же я буду комуніст, якщо піду під вінець до попа!

— Так навіщо ж ти клявся?!

— Бо ти б не поїхала… І перестань плакати…

Ображена довга мовчанка.

Тільки пофоркує кінь, щипаючи молоду соковиту траву, побрязкує порожніми стременами.

— Федю…

— Ну, що?

Голос у нього лінивий, аж сонний.

— А бог?

— Бога немає,— дивлячись просто в небо, відповідає Федько.

— А люди?.. Люди що скажуть?!

— А людей нехай чорти поберуть!

— Що ти таке кажеш, Федю!

— Замовчи!

Знову обійняв так, що аж кісточки захрумтіли, запечатав вуста вогняним поцілунком.

Розслаблена, зламана, лежала Олеся біля Федька, що заснув, поклавши їй на плече голову. Дивилася вгору, і небо світило до неї Федьковими очима, нависало над нею його смоляною чуприною. І поступово образу та біль заступила велика ніжність, і не було вже для неї ріднішої в усьому світі людини, як оцей ще не так давно чужий, незнайомий їй чоловік.

Вона лежала, боячись поворухнутися, щоб не потривожити його сон, а довкола починалося нове діяння природи: десь із паморочливих висот нічним птахом опустився вітер, війнув прохолодою — відразу ж усе ожило, зарухалось, заструмувало.

Федько раптом здригнувся, потягнувся, вигинаючись тілом, замерехтів на Олесю сонними очима:

— Ти чого?

— Нічого.

— Не замерзла?

— Ні.

— А чого не спала?

— Тебе стерегла.

— Щоб не вкрали?

— Щоб не застудився.

Аж тепер помітив Федько на собі теплу хустку, і ніжність ворухнулася в ньому.

— Чудні ви, баби, — мовив Федько, обіймаючи Олесю.

Олеся пригорнулася, припала до нього, жагуче й спрагло, стала пестити його непокірне волосся, цілувати його невелику сильну руку. А він, трохи здивований оцим нежданим вибухом почуття, ще міцніше пригорнув її до себе і вже не грубо, а скоріше ласкаво повторив:

— Чудні ви, баби!..

— Ти не покинеш мене? — допитувалася згодом Олеся.