І будуть люди

— Чуєте, дівчата, тепер Максим із отим хлагом і на вулицю ходитиме, — коментували далі в натовпі.

— Як же він цілуватиметься?

— А то вже тобі даватиме подержати…

— Цитьте, ви, сороки! — сердито гримали старші, бо там, біля столу, видно, сталося щось непередбачене.

Тільки Ганжа, вручивши прапор хрещеникові, хотів оголосити мітинг закритим, а Гінзбург уже й смичок заніс догори, щоб заграти «Інтернаціонал», як Світличний, що сидів досі за столом, сяючи чорною шкуратянкою, підніс застережно руку, звівся, підійшов до хрещеника:

— Товаришу Максиме, а тепер — Володимире! Від імені особливого загону робітничо-селянської міліції вітаю тебе з революційними хрестинами!

Замовк, чекаючи, що відповість на те Твердохліб, але той тільки переступив з ноги на ногу та ворухнув губами, щосили стискаючи прапор, що лопотів червоним крилом над головою.

— Дозволь вручити тобі і мій скромний подарунок, — вів далі Федір. — Золотий годинник найвищої проби — бойовий мій трофей, здобутий від одного білопольського генерала, зарубаного ось цією шаблюкою!

З цими словами дістав Світличний великий годинник з таким товстим ланцюжком, що припни найлютішого пса — не зірветься.

Тепер уже найзапеклішим скалозубам заціпило, і не один, почухуючи потилицю, потай міркував, чи не варт і собі охреститися заради отаких подарунків.

Федько ж, гордий справленим враженням, знову повернувся за стіл. Сів, переможно покручуючи вуса, і вже сам щиро вірив у те, що годинник — золотий, а не позолочений, і дістався йому від зарубаного генерала, а не від одного міліціонера — за папушу тютюну та дві білі хлібини.

На тому й закінчився мітинг, присвячений червоним хрестинам. І ще довго, тиждень, а то й два, гомоніло село, пригадуючи оті подарунки, особливо ж золотий годинник, і, доки докотилася ота новина до хутора Івасьок, царський Федьків подарунок уже важив із півпуда, і то ж — «ви тільки послухайте, людоньки: найщирішого золота!»

Коли Іван, що ходив на вечорниці, почув про той годинник, то сказав батькові, який порався біля худоби:

— Отакі вони, оці родичі! Обпити, об’їсти, дак на це вони щедрі, а золото на сторону дарять.

— Замовчи! — нагримав сердито Оксен, бо і його пекла оця несправедливість, яку вчинив невдячний дівер.