І будуть люди

— Чи не свати по тебе приїхали? — спитав він із ласкавою насмішкою сестру.

— А, таке й скажете! — вигукнула Олеся, вдаючи, що вона розгнівалась на брата. — Вам усе свати в голові!.. А я нізащо заміж не вийду!

— Так і не вийдеш? — посміювався у світлі, пшеничного кольору вуса Оксен, помагаючи синові зняти плуга з воза. — А все ж — хто приїхав? Чи не отець Віталій?

— Танин брат, он хто приїхав! — випалила Олеся.

— Федір?

В Оксена затремтіли руки, відразу ж зіпсувався настрій.

Федора він не знав, не доводилося, слава богу, зустрічатися, та наслухався про нього доволі. Досить уже хоч би того, що отець Віталій несхвально, дуже несхвально відгукувався про Таниного брата.

— Погряз у гріхах, вкоротив життя своєму татові — святій оцій людині!.. Злигався з безбожниками, з бандитами, підняв руку на святу нашу церкву… Так, Таню, так — хоч як ти його любиш, але той, хто зрікся господа бога, той зрікся і нас! — При цих словах завжди лагідне обличчя отця Віталія аж кам’яніло, ставало суворим та непоступним, а в голосі уже бринів холодний метал: — Сказано-бо: вирвіть плевели з поля мойого!

І от ця «плевела» сидить зараз у його хаті.

— А ти чого зраділа?! Може, заміж за нього збираєшся?!

— За що, братику? — вражено спитала Олеся, і Оксен, одвернувшись, уже тихше додав:

— Допоможи краще Іванові, — та й посунув до хати.

Вже в сінях у ніс йому вдарив терпкий тютюновий дух. «О, вже починається: не встиг улізти, а засмердів усю хату!» — подумав Оксен і відчинив сердито двері.

В кімнаті нікого не було. Тільки горіла під сволоком празникова лампа — дванадцятилінійна — аж обмивала протерте скло ясними водограями полум’я! Оксен ступив був до неї, підняв уже руку, щоб вкрутити гніт, аж тут погляд його упав на блискучу хромову шкуратянку, на червоний міліцейський кашкет, на жовту портупею з шаблюкою й маузером, що висіли поверх його чумарки, — він так і застиг з піднятою рукою.

Не важко було здогадатися, що все оте належало Федорові,— отже, брат його дружини тепер неабияке цабе.