І будуть люди

Просипається Ганжа ще затемно. Тихенько злазить із столу, взувається і, накинувши наопашки шкуратянку, залишає сільраду: час іти до Марти, де ось-ось зберуться комнезаможі.

Вийшовши надвір, Ганжа поглядає вгору. Зірки вже позникали. За кожним віддихом з рота виривалася біленька пара, а вода, налита ще звечора в корито, обпікає розпашіле зі сну обличчя.

Скинувши й сорочку, Ганжа хлюпнув на м’язисті плечі, на широкі груди, щедро порослі темним волоссям, щосили потер себе долонями: красотище! Почекав, поки обсохне (навіть рушника не вдалося врятувати), поспіхом одягнувся, вийшов на вулицю.

Село вже просиналося. Світило каганці або й лампи, затоплювало в печах — кожна хата наче розпалювала на день божий свою першу люльку — пах! пах! — клубочками диму прямісінько в небо. Десь поблизу, за тонкою стіною повітки, брязнула дійниця, жіночий заспаний голос терпляче вмовляв: «Ногу, Маню, ногу!» — і відразу ж задзвеніли, заспівали тугенькі струмочки: ців-ців! ців-ців! Ганжі так і вдарив в обличчя парний дух молока, він аж язиком по губах провів, пригадуючи, як у дитинстві завжди виглядав матір, що пішла доїти корову.

Вже на порозі зустрічав її з отакенним полив’яним кухлем: «Мамо, моні!», і невідомо, що було більше — дитина чи кухоль. Однак матуся в незмірній щедрості своїй наповнювали посудину по вінця: «Пий, Васильку, пий та щасливий рости!»

Гірке ж було, мабуть, мамо, оте молоко, що не дало синові щастя!"

"Мартине поле було далеченько — верстов за п’ять від села. Їхали двома підводами; на передній — три плуги й борони, а на задню посідали оралики й сама господиня.

Кіньми задньої правив Протасій: фронтова ще шапка хляпала відворотами проти вітру — так і здавалося, що то якийсь птах вимахує крильцями, намагаючись піднести Протасієву голову до неба, брудна шинеля обтягувала вигнуту колесом спину.

Приніс її Протасій із фронту довжелезну, мало що не до п’ят і задумав укоротити. Розстелив на столі, взяв овечі ножиці і, хоч як голосила жінка, відчикрижив спершу одну полу, а потім і другу. Шинеля враз покоротшала, але поли вийшли нерівні: одна коротша, друга довша.

Протасій невдоволено гмикнув, знову розстелив шинелю на столі, клацнув по-вовчому ножицями, приміряючись, де різонути, і таки добився свого — обрізав поли по самісіньку ріпицю!

— Чого кричиш, дурна! — втихомирював потім він жінку, що вже тільки схлипувала, збираючи нарізані клапті сукна, — все'дно треба було різати.

Жінка тільки махнула рукою: в неї вже не було сил сперечатися з своїм чоловіченьком.