І будуть люди

Що вони там собі думають?..

— Думають, Іване, думають, — пригадав Ганжа розмову із Гінзбургом. — І не тільки думають — готують новий закон… — Якусь мить повагався: казати чи ні. А потім вирішив: казати! Від кого ховатися. — З нового врожаю обіцяють твердий податок. Зібрав, змолотив, скільки положено, здав, а що лишилося — роби, що хочеш: чи на базар, чи сам поїж…

— Твоїми вустами, Василю, та мед пити…

— Ну, давай уже, Іване, лягати, — перебив Приходька Ганжа. — Не знаю, як ти, а я сьогодні наче ціпом намахався.

— А як підпалять?

— Та й біс із ним! — озвався байдуже Ганжа. — Коли ще хтось збереться палити, а я всю ніч не спатиму?

— То, мо' ще я постережу надворі?

— А нащо його стерегти? Як надумається, то й без тебе підпалить.

— Воно так, — погодився Іван та й почав роззуватися — лаштуватися до сну…

Минула ніч, і друга, і третя. Комнезаможі приходили ночувати до Ганжі, і хата стояла, як заворожена: зухвало збивала на потилицю солом’яну шапку, сміливо блискала вікнами.

А загорітись-таки мусило. Якщо люди почали казати, то вже хоч-не-хоч, а треба було горіти — рано чи пізно. Тому не дуже був вражений Ганжа, коли на четверту ніч, якраз після перших півнів, довелося йому зіскакувати з обігрітої постелі та й вибігати з чобітьми й шкуратянкою в одній руці, з наганом у другій на освітлений кривавим вогнищем двір.

"Василь стояв серед двору, простоволосий (кепочку забув на лаві, а тепер уже пізно було за нею повертатися), стояв, весь обмитий рухливими червоними відблисками, що металися по його важкій, наче з бронзи вилитій постаті, і дивився, як у злому вогні корчилася його хата. Хоч перший осінній морозенко вже побігав по землі, похукав на трави, покриваючи білою памороззю, Ганжа не відчував холоду: довкола нього, на всьому широкому неогородженому подвір’ї розтікався чорний паруючий круг, прогрівав остуджену землю, сушив змокрілий спориш.