І будуть люди

Обсіявся ними, як дрібним маком: ще не встигне одне сп’ястися на ноги, а вже друге виглядає з колиски, галченям роззявляє голодного рота.

— Бог-дав, — пояснював кожного разу Іван, збентежено чухмарячи потилицю.

— Бог, то бог, але й ти, Іване, добре, видать, підпрягався до бога! — сміялися дядьки.

— Е, що ви таке кажете — до чого тут Іван! — заперечували інші.— Ми, слава богу, теж не з лопуцька, та, бачите, далеко позаду. То в нього Хведора така…

— А до чого тут, сусіде, Хведора!

— А до того, сусіде, що в неї натура особенна…

Дядьки собі сміялися, а Іван не дуже зважав на ті людські насміхи: хай сміються собі на здоров’я, з посміху люди бувають; а от підростуть сини, та виведе він аж дванадцять ораликів у поле, тоді подивимося, дорогі сусідоньки, кого завидки гризтимуть!

— Та де ж ти, Іване, тієї землиці настачишся? Дванадцять синів — то ж дванадцять господарів!

— І земля буде, — не піддавався Іван.

Приходьченки росли дружні та заповзяті: горою стояли один за одного: як наваляться на когось гуртом, — ти їх одним кулаком, а вони тебе — двадцятьма. Навіть передостаннє (найменший ще в колисці), виставивши з-під коротенької сорочки брудненьке пузце, теж пнеться до гурту — ткнути і своїм кулачком.

Щонеділі вела їх Хведора до церкви. Найменшого несла на руках. Виступала попереду, огрядна, червонощока, як пава («Тій Хведорі народити, що яйце знести!» — казали заздрісно жінки), а за нею, взявшись за руки, ланцюжком одинадцять синів: старший — попереду, передостанній — позаду: йде перевальцем, поспішає, щоб не відстати від інших.

Ще не так давно Іван не вилазив з боргів — не так легко нагодувати з двох десятин отих пуцьверінків.

— І куди воно у вас дівається, Іване? Ви ж недавно змололи!

— Та змолоти-змолов, тільки й мої косарики, спасибі їм, не дрімають. Ще не вспіє, пробачте на слові, й вилупитись, а вже найбільшу ложку хапає.

— Вони й вас отак з’їдять, Іване!

— Дасть бог — не з’їдять, бо я жилавий.

Отак пожартує-пожартує та, дивись, і йде з мішком за плечима додому.

Тепер Іванові легше: прирізала нова влада великий шмат поля, виділила коня й плуга, і Приходько серцем приріс до комнезаму та його ватажка — Ганжі Василя.

От і зараз — стоїть біля його хати, удає, наче просто так, випадково опинився на оцьому подвір’ї.