І будуть люди

 — Погавкав — і в будку! І щоб з побрехеньками оцими на люди не рипався!

— Що — горло заткнеш? Та плював я на тебе з найвищої точки!

— На мене можеш плювати, а на Радянську владу…

— І на совдепію вашу вошиву плював! Ось вашій владі, нате, з’їжте від мене! — і величезною дулею — тиць межі очі Ганжі.

Такої наруги не міг уже стерпіти Василь. Знав, що він — представник влади, що комуніст, що про оцю сутичку завтра будуть дзвонити всі баби на селі, але не міг, щоб п’яний куркуль та глумився безкарно над його рідною владою: розвернувшись із правого плеча, вдарив обрубаною рукою прямо в розкриту смердючу пащеку! І вже не дивлячись на Гайдука, що загримотів аж під стіл — тільки розпластані руки майнули в повітрі та ноги злетіли мало що не до стелі, не дивлячись уже ні на кого, вийшов із хати, грюкнув дверима, аж задвиготіли стіни, а слідом за ним загримотів саморобними узувачками й отой парубійко.

Оксенів старший кинувся вслід — батько перехопив його вже аж на порозі, спинив, обхопивши щосили руками:

— Не заводься! Яке тобі діло!

Мовчки поборолись — Іван усе смикався, намагаючись вискочити в сіни, потім враз обм’як, понурив голову, тихо попросив:

— Пустіть.

Оксен відразу ж пустив його — Іван підійшов до відра, зачерпнув повен кухоль, — пив, проливаючи воду на празникову сорочку, і так тихо було в хаті, що всі чули, як видзвонювали його зуби об полив’яний вінчик.

Гайдук усе ще лежав під столом, нерухомо розкидавши ноги в стоптаних чоботях. «Убили!» — похололо все в Оксенові, а разом і підленька радість блимнула в нього крижаними очицями: «Не минути тепер Василеві тюрми, от побий мене бог — не минути!» Та Гайдук немов тільки й ждав на те, щоб Оксен піддався спокусі,— поворушив однією ногою, потім — другою, так, наче пробував, чи вони ще при ньому, почав виповзати з-під столу, впираючись ліктями в підлогу.

Хміль, видно, вже вилетів йому з голови, бо мав ясні осмислені очі. З розбитої губи стікала на підборіддя кров, капала на вишивану сорочку густим вишневим соком, але він не пробував навіть витерти її.

Довго там нишпорив, врешті порачкував назад, крекчучи, розігнувся, прошамотів опухлим, закривавленим ротом:

— Мало не забув.

І показав вибитого зуба.

Тільки тепер озвалася Гайдучиха.