І будуть люди

Треба знищити так, щоб і сліду не лишилося.

— З’їж! З’їж!.. — ревом реве зал.

Микола наче не чує. Дістає з-за пазухи пакет, дивиться на сургучеву печатку. Пакет величезний, в нього напхали — не пожаліли паперу, щоб все було, як насправді, і Таня жахається: як він його до рота й запхне?

А із залу:

— Чого думаєш, їж!

— Ковтай, а то прийдуть!

— Я проковтну цей пакет! — проголошує вслід за Танею Микола. — З’їм, бо немає іншого виходу!..

— Невже він його і справді буде їсти? — занепокоївся Гінзбург.

— Ні, він тільки пожує та й виплюне нишком у рукав, — заспокоїв Ганжа.

— Навіщо такий великий… — співчутливо морщиться Гінзбург, спостерігаючи, як Микола, вкриваючись потом, запихає пакет до рота.

Напружена тиша повисає над витягнутими головами. Всі очі прикуті до Миколи, що жує пакет, все більше червоніючи на обличчі. Таня, злякавшись, що Микола може подавитись, голосно шепоче:

— Виплюнь! Виплюнь у рукав!.

А із зали десяток вимогливих голосів:

— Та ковтай же! Ковтай!..

Микола повів на Таню безтямними очима і ще швидше заворушив щелепами…

Так і довелося передчасно опускати завісу: Микола вже не міг вимовити жодного слова…

Додому поверталися вп’ятьох: Андрійко, Таня, Данилівна, Васильович і Гінзбург.

Ота стаття не давала Григорію спокою, як він не намагався про неї забути. І під час вистави, коли сидів, стиснений з усіх боків, коли аплодував разом з усіма і сміявся разом з усіма, і вже потім, коли опустилася завіса і люди, почекавши ще трохи, стали поволеньки розходитись, Гінзбург все думав про неї.

— Добрий вечір! Давненько не бачились.

Приходько взяв руку Гінзбурга у свою тверду, як дошка, долоню, потримав її обережно, відпустив. На обличчі його не було ані запобігання, ні збентеження перед високим начальством: привітався, як людина, що знає собі ціну. І це сподобалося Гінзбургові.